Глава 12 "Нове житло"

Інна

Майже всю дорогу їдемо мовчки. Я не знаю, як себе поводити, а Дмитру, схоже, взагалі не хочеться говорити. Сиджу, як на голках, і досі не розумію, як наважилася на такий крок. Тисячу разів шкодую, а потім запевняю себе, що роблю правильно, бо допомагаю тому, хто ні в чому не винен. Якщо він і побив Артема, то по заслузі. Мені його не шкода. Наразі мені шкода себе, бо бачити холод в очах Дмитра — дуже боляче й образливо. Коли він в’їжджає в місто, не витримую й вирішую запитати те, що найбільше хвилює:

— А мені обов’язково жити в тебе?

— Гадаю, що так, — відповідає не роздумуючи.

— Не всі пари живуть разом до весілля, — натякаю, що так було б простіше.

— І де ти житимеш? — питає невдоволено. — У тій квартирі, де все розвалюється, чи у подруги? Жоден варіант не підходить. Єдиний прийнятний — я можу винайняти тобі квартиру у центрі, але поряд зі мною ти будеш під захистом, якщо Савенко не припинить шукати.

— Ні, не потрібно винаймати, — поспішаю запевнити, але не через Артема.

На диво, я його не боюся. Коли гепнула по голові каструлею, відчула, що не такий вже він сильний. Не хочу, щоб Дмитро витрачав на мене кошти, а сама просто не зможу оплатити квартиру, яку він обере.

— Тоді вибору немає, — відповідає різко й більше ми не говоримо.

Автомобіль під’їжджає до будинку Дмитра, а я згадую, як вперше побувала в ньому. Краще б той замок відкрився і наші стосунки не зайшли так далеко. А зараз… Зараз все нагадує про ту ніч. Може, й Дмитро згадує про неї? Хоча, судячи з його серйозного виразу, думає він про щось глобальне. Може, в нього навіть хтось є, адже пройшло понад два тижні. Чоловік заїжджає у двір і ворота зачиняються. Саме в цей момент я відчуваю, що моє життя кардинально зміниться. Деякий час про мене говоритимуть всі, кому не лінь. Я не знаю, як це витримати й удавати справжню наречену Дмитра Рубана. 

Він виходить і я теж поспішаю за ним. Забирає мої речі, прямуючи до будинку. Вибору не маю, тому плетуся всередину. Бабуся сказала, що він чекав понад годину й був ввічливим при розмові. Звісно, вона його впізнала, бо ті статті вже з’явились у газетах. А коли поштарка приносить пресу, бабуся ретельно вивчає всі новини. Ім’я Артема одразу розставило все по місцях і запитань: «Хто такий Дмитро?» і «Чому він тут з’явився?» від неї не було. Дивно, що мама жодного разу за цей період не зателефонувала.

У будинку темно. Небо, затягнуте сірими хмарами, хоче переконати, що вже пізній вечір. Дмитро вмикає світло, знімає взуття й проходить на кухню, лишаючи мої речі в холі. Відчуваю себе страшенно незручно. Знімаю босоніжки, проходжу й сідаю на диван. Ловлю свій погляд у великому дзеркалі на стіні навпроти й тільки зараз помічаю, що добре загоріла. А ще схудла. І взагалі здаюся собі якоюсь іншою.

— Вип’єш що-небудь? — запитує чоловік з кухні.

— Ні, дякую, — алкоголь мені зараз не допоможе.

— Пропоную сьогодні відпочити, а завтра обговоримо всі деталі, — виходить й стає неподалік. Робить ковток алкоголю зі склянки й кидає на мене короткий погляд.

— Я не проти, — знизую плечима, бо взагалі не розумію, якими мають бути ті деталі і як все відбуватиметься далі.

— Допоможу, — говорить, коли підводжусь.

Лишає склянку на столику й бере мої речі. Йду за ним на другий поверх й знову згадую момент, коли підіймалася цими сходами вперше. Як давно це було, наче в іншому житті. Стільки всього сталося за період, що я тут не була.

Зупиняється перед дверима тієї спальні, у якій я мала ночувати минулого разу, відчиняє їх й пропускає мене вперед. Заходжу у своє нове помешкання, а Дмитро вмикає світло.

— Влаштовуйся, — ставить речі на підлогу. — Всі кімнати, окрім мого кабінету, у твоєму розпорядженні. В холодильнику є їжа. Якщо бажаєш щось інше, замовляй без питань, або залиш свої побажання для Олени, вона приготує.

— Я не голодна. Хочу відпочити, — зараз мені точно не до їжі. У мене в голові така божевільня, що дуже хочеться залишитися наодинці. Присутність Дмитра поряд, збиває думки у неправильному напрямку.

— Добре. До завтра, — розвертається й швидко виходить.

Коли двері зачиняються, зітхаю так голосно, що, мабуть, чути й на перший поверх. Сідаю на ліжко й втомлено проводжу долонями по обличчю. А зранку я думала, що це буде ще один спокійний і дощовий день. Планувала повернутися додому від Оксани, випити з бабусею ароматного чаю й дочитати роман, який почала. Як же швидко все може перевернутися з ніг на голову! Миттєво… З однієї появи того, кому немає сили відмовити.

Підводжуся й знаходжу свій телефон, жодного пропущеного, хоча мав би бути. Вирішую спочатку розкласти речі й прийняти душ, а вже потім відверто поговорити з подругою. Я впевнена, що саме вона дала Дмитру мою адресу. Речей у мене зовсім небагато, тому швидко все розкладаю. Потрібно буде забрати у Соломії свою валізу, бо з собою у мене тільки найнеобхідніше.

Приймаю душ у ванній кімнаті, де все пропахло Дмитром і розумію, що нічого не забула. Та легкість, яку я вважала одужанням від почуття, була помилковою. Воно не минуло, а тільки чекало на появу чоловіка, щоб з новою силою нагадати про себе. Витираюся великим м’яким рушником, одягаю піжаму й повертаюся до спальні. Вимикаю основне світло й вмикаю лампу на тумбочці. Розблоковую телефон й набираю Солю. Довго слухаю гудки і, нарешті, чую голос подруги:

— Будеш сваритися? — одразу здає себе.

— Ні, не буду, — відповідаю засмучено.

— Ображаєшся?

— Не вгадала. Я… Не знаю, що зараз відчуваю, все переплуталось, а я не можу вигадати назву цьому почуттю.

— Ви поговорили? — питає обережно.

— Так. Якщо коротко, завтра планую забрати свої речі у тебе і все в подробицях розповісти, бо телефоном не дуже зручно.

— Згодна. Вибач, Іннусь. Він здався мені нормальним і говорив грамотно, не те що придуркуватий Артем. Я боюся, що рано чи пізно він тебе знайде і нікого не буде поряд, щоб захистити, — випалює подруга.