Глава 8 "Відчуття свободи"

Інна

Пів дня читаю книгу, дрімаю й спілкуюся з бабусею. Виходить такий собі вихідний день у понеділок. Потім готую обід для нас і вирішую ввечері напекти млинців, щоб завернути в них м’ясну начинку. Бабуся любить таку страву, а мені дуже хочеться зробити їй приємне. Прибираю на кухні й збираюся до магазину. Прогулююся, дихаючи свіжим літнім повітрям, купую деякі продукти й так само неквапом повертаюся додому. Все частіше виникає бажання залишитися тут жити. Мене підкупає спокій і тиша. А може, знайду роботу за фахом у місцевому салоні й повністю влаштую тут своє життя? Допоможу бабусі зробити ремонт, бо кухня давно просить капітального. Бачу, що від тата марно чекати допомоги, і це ображає.

Поки доходжу до двору, визирає сонце й непогано так припікає. У спортивному костюмі стає спекотно, тому тільки-но заходжу, одразу переодягаюсь у літній сарафан на ґудзиках спереду. Зав’язую своє світле волосся у хвіст й дивлюся в дзеркало. Вже понад тиждень я тут живу і можу відмітити, що маю кращий вигляд, ніж в день приїзду. Сірі очі все ще сумні, але вже не плачуть так часто. Все буде добре. У мене така шалена підтримка, що я все зможу, з усім розберуся. Бабуся, дві подруги. Я вдячна їм за підтримку, яку відчуваю всім серцем. Мабуть, кожній людині вона потрібна. Тоді негаразди минають стороною й сумний настрій змінюється на кращий.

Виходжу на вулицю й заплющую очі від яскравого сонця. Аж не віриться, що зранку була негода з дощем, сильним вітром та грозою. Але синоптики ще обіцяють на сьогодні дощ і сині хмари на горизонті підтверджують їхні слова. Дивлюся на пухнасті хмари, і уявляю їх мріями. Це вони так швидко до когось поспішають, щоб здійснитися. Шкода, що моя мрія виявилася такою недосяжною.

Підходжу до троянд й струшую з них краплі. Краса, яку хочеться сфотографувати, але жодне фото не передасть цих божественних квіткових ароматів. Вони зводять з розуму, хочеться вдихнути на повні груди й відчути себе вільною.

Неперевершене видовище, коли небо на очах зафарбовується в темно-синій колір. Важкі грозові хмари ховають сонце, а в далечині знову чутно грім. Літо… Яке ж воно прекрасне! Безмежно ніжне, квітуче й сонячне. Поки негода до нас не дісталася, біжу на грядку зібрати трохи пізньої полуниці. Бабуся завжди її садила, щоб я могла поласувати. І завжди чекала, коли я приїду в гості. Присідаю, відриваю соковиті ягоди й кладу у великий емальований кухоль. У повітрі пахне дощем, від сусіда доноситься аромат свіжоскошеної трави, а руки всі пропахли полуницею. Я їм її прямо тут, на грядці, і цей смак не зрівняти ні з чим. Так смакує літо. Це особливий незрівнянний смак щастя. Неперевершений спогад з дитинства.

На плечі падають перші великі краплі. Вони такі густі, що за хвилину сарафан промокає. Мокрими руками, збираю залишки полуниці. Вона така малесенька, що більше схожа на суницю, але неймовірно солодка та ароматна. Притискаю до себе кухоль й поспішаю у двір. На мить визирає яскраве сонце й робить хмару ще чорнішою й загрозливішою. Гуркіт грому все ближче і хочеться злетіти. Від тієї свободи, що рветься з грудей. Піднятися, зазирнути за цю страшну хмару і зрозуміти, що це лише дощ. Після нього знову визирне сонце.

Гучний гуркіт грому змушує пришвидшитися. Гумові капці не рятують від роси. Ноги мокрі, але вона не холодна. Сонечко встигло зігріти. Якби не грім, з насолодою побродила б по траві. Заскакую на веранду, коли на землю обрушується злива. Як же я за цим скучила. Повне відчуття свободи й спокою наповнює душу.

— Намокла? — з’являється на веранді бабуся з рушником у руці. — Давай помию полуницю.

Знову переодягаюся, бо сарафан намок, й сідаю на ліжко. Дивлюсь у вікно на зливу і ласую улюбленою ягодою. Бабуся строчить на машинці, даруючи монотонним звуком відчуття спокою. Наче я знову маленька. Вимушено сиджу у хаті й чекаю поки припиниться дощ, щоб потім гайнути по росі до подруги Оксани, і продовжити нашу гру в ляльки. Добре, що я приїхала, тут мені спокійно. Тут я забуду про все. І про нього теж… Саме зараз я в цьому впевнена. Все минеться. Його проблеми теж устаткуються, Артему набридне мене шукати, і він облишить цей задум. І почнеться нове життя. Можливо, не таке цікаве й хвилююче, але без неприємних подій.

— Інночко, в тебе телефон дзвонить, — голос бабусі вириває з роздумів.

А потім вона з’являється на порозі кімнати з гаджетом у руці. Навіть не помітила, що залишила його у її кімнаті. Показувала бабусі свої роботи й забула забрати. Він взагалі мені тут потрібен, щоб тільки поговорити з Соломією і… Подивитися на фото Дмитра.

— Привіт, Солю.

— Як ти, подружко? Дуже я тебе засмутила ранковою новиною? — питає тихо й засмучено.

— Все добре, — сама не вірю своїм словам.

— Угу, вважатимемо, що я повірила, — буркає Соля. — Знаєш, я тут подумала сьогодні… Ти правильно вчинила, що поїхала. Тобі потрібно відпочити, насолодитися спокоєм і прийняти єдине правильне рішення.

— Здається, я його вже прийняла, — кажу тихо і пригнічено.

— Ні! Ти ображена й розгублена. А ще ти закохана, Інно. Не потрібно бути експертом, щоб це зрозуміти. І я бачила погляд Дмитра, коли він дивився на тебе. Це почуття взаємне. Не позбавляй себе щастя.

— Ти ж знаєш, він не бажає зі мною говорити.

— І йому потрібен час. Можливо, він сам зробить перший крок. А якщо ні, ти маєш це зробити. Я не хочу, щоб ти втратила свою мрію.

— Мрію? — засмучено зітхаю. — Мені здається, що це було в минулому житті і точно не зі мною.

— З тобою, і ти чудово це пам’ятаєш. Я бачила твої очі, вони сяяли. Не закопуй своє почуття глибоко у землю, подруго. Борися за нього. Як би важко тобі не було, зроби цей крок, бо потім будеш шкодувати усе життя. Наздожени її, свою мрію.

— Гадаю, вона надто далеко втекла…

— А ти зміни напрямок, — говорить весело, викликаючи усмішку на моїх устах. — Прямуй до неї найкоротшою дорогою. І знай, що я чекатиму на тебе, бо справжня дружба — це набагато більше, ніж всі говорять, — вона вимикається, не чекаючи відповіді, а я відчуваю безмежну вдячність за підтримку.