Глава 7 "Секрет"

Інна

— Ксю, що відбувається? — питаю, коли відходимо на достатню відстань. Неподалік гуляє ще одна компанія, але ми обходимо їх і крокуємо туди, де нікого немає.

— Ти про що? — удає, що нічого не розуміє.

— Як давно тобі подобається Володька? — питаю прямо.

— Що? Мені? — обурюється, зупиняється, намагаючись дивитися здивовано. — Як ти здогадалася? — здається під моїм серйозним поглядом.

— Це помітно неозброєним оком. Ти сама себе видаєш, охороняєш його, як сторожовий пес. Так що?

— Недавно, — говорить тихо, наче боїться, що хтось почує. — Коли я повернулася додому… У мене була депресія, і Вова підтримав. Єдиний, хто був поряд. Ми могли сходити в кафе, прогулятися ввечері, поговорити. Був справжнім другом, а я…

— Хочеш більшого, — не питаю, а стверджую.

— Сама не розумію, як так сталося. Щось клацнуло всередині, і все, тільки про нього й думаю, — каже засмучено.

— Він знає?

— Ні, ти що! — голосно шепоче, ще й озирається назад.

— Ясно. Боїшся, що відмовить?

— Та я ніколи у житті не наважуся йому сказати про свої почуття. І так, боюся, бо бачу, як він дивиться на тебе. Ти досі йому подобаєшся, Іннусь. А я не хочу бути третьою зайвою.

— Ну, зайвою тобі точно не бути, бо між нами тільки дружба. Це все, що я можу йому запропонувати.

— Тобі є про кого думати, так?

— Так, є, — відповідаю чесно. — Сама знаєш, якщо хтось вже оселився у твоєму серці, для інших там місця немає.

— Сподіваюся, це не той царевич, від якого ти втекла?

— Ні, але говорити про нього не хочу, — одразу попереджаю, що тема закрита.

— А хто змушує? Я ж бачу, що ти страждаєш, і не буду втручатись у твої думки, бо у самої казна-що в голові. Мені ж не видно себе зі сторони. Уявляю, що думають інші. А Володя? — в паніці хапається з голову.

— Не накручуй себе. Я знаю тебе краще за всіх, тому й помітила погляди на нього і надто активну поведінку. Не думаю, що інші це помічають. Нікому немає діла до цього. Всі веселяться і радіють, що вирвалися на природу. Ходімо їсти м’ясо, — беру її під лікоть й розвертаю, щоб повернутися до компанії. — І знаєш що? Насправді ти смілива, просто у такий момент, як зізнання, ми всі нервуємо. Нам страшно, що відмовлять, посміються, проігнорують. Але якщо ти мовчатимеш, він так і не дізнається про твої почуття. Тобі вирішувати, та все ж гарненько подумай, чи вартий страх того, щоб не говорити про таке велике почуття, як кохання.

— Може, мені теж варто дати тобі якусь слушну пораду? Типу того, як побороти страх?

— Ні. У моєму випадку, він в курсі про симпатію. Там інше…

— Не говори, — перебиває мене. — Відкиньмо сум і ходімо їсти м’ясо, поки вони його не пересмажили. Знаю я нашого Володьку, — буркає, викликаючи у мене усмішку.

Ми сидимо до самого вечора. Дівчата купаються аж до заходу сонця. Хлопці посмажили смачнюще м’ясо, в хід пішла Ксюхина настоянка, а настрій — суцільна ностальгія. Як добре, що наша компанія така дружна. Що через стільки років ми змогли зібратися всі разом і так весело провести день. На деякий час я навіть забуваю про свої проблеми, просто віддаюся емоціям. Всі діляться історіями зі свого життя. Тоня, Ліза, Оля та Андрій давно мають сім’ї. Андрій жартує, щоб ми не поспішали й берегли свої нерви. Бачу сум на обличчі Оксани, але вона швидко бере себе в руки. Все буде добре. Чомусь я впевнена, що у неї все налагодиться. І в мене теж. Принаймні я на це дуже сподіваюсь.

Розходимося, коли на вулиці зовсім темно. Швидко збираємо сумки і тікаємо від навали комарів, яких біля води ціла купа. Сусід йде на нічну риболовлю, а ми тільки повертаємося додому. У бік мого будинку йдемо втрьох: я, Оксана та Володя. Звертаю до свого будинку, а вони лишаються удвох. Наш джентльмен йде проводжати Оксану, і я маю надію, що вони поговорять.

Бабуся спить, а я біжу в темряві, щоб швидко прийняти літній душ. Одягаю піжаму і лягаю спати. За цілий день втомилася від шуму. Заплющую очі, але сон не йде. Підводжусь, беру телефон з полички, розблоковую та помічаю пропущений виклик. Два рази дзвонив якийсь невідомий номер. Дивно. Та телефонувати точно не буду, і відповідати теж. Одразу згадується Артем, аж мороз пробігає шкірою. Лягаю на ліжко і починаю гортати фотографії. Нарешті видаляю наші спільні з Артемом. Ні чути про нього не хочу, ні бачити, ні згадувати. Зупиняюся на фотографії Діми, майже натискаю на «видалити», але так і не роблю цього.

Дивлюся на його зосереджене обличчя, згадуючи наші побачення. Розмову на терасі в день вечірки, зустріч в салоні, перший поцілунок і те побачення, яке назавжди лишиться в моїй пам’яті. Його блакитні очі навіть через екран пропалюють, змушуючи хвилюватися. Рана в грудях починає нити ще більше, а непереборне бажання відчути його губи на своїх накриває з головою. От чому? Чому чоловіки такі йолопи? Як він міг повірити у брехню Артема? Сльози з’являються на очах від несправедливості й образи. Ніколи йому цього не пробачу. Здається, все життя буду пам’ятати його нищівні слова та біль, який вони спричинили. Відкладаю телефон і схлипую. Ось тобі й веселий настрій, Інно. Біжиш, намагаєшся забути, викинути спогади з голови, а нічого не виходить.

Засинаю, коли сліз вже не лишається. Сплю погано, бо серед ночі мене будить гуркіт грому, а кімнату осяюють блискавки. Ось і обіцяна злива. Схоже, завтра доведеться сидіти у будинку. Зачиняю вікно і знову намагаюся заснути. Та вдається це ненадовго. Зранку мене будить телефонний дзвінок, знову від невідомого номера. З просоння хапаю гаджет і натискаю на відповідь. Але нічого не говорю, чекаю поки заговорять на тому боці.

— Іннусь? — чую в слухавці, впізнаючи голос Соломії.

— Солю, це ти?

— Так. Привіт.

— А що це за номер? — дивлюся на екран, щоб перевірити, чи нічого не наплутала.

— Та не повіриш, — буркає подруга, а на задньому фоні чути шум автівок. Ну, звісно, восьма ранку. Соля біжить на роботу. На вулиці просто так похмуро, що здається, наче ще дуже рано. — Артем дістав дзвінками.