Глава 6 "Друзі"

Інна

З самого ранку мене будить телефонний дзвінок. Не дивлячись на екран, відповідаю і чую задоволений голос Оксани:

— Доброго ранку, Іннусь! Ти готова?

— Угу, от зараз сон додивлюсь і буду готова.

— О, ти ще не встала? Міська соня, — починає сміятися, змушуючи й мене усміхнутися. — Добре, прокидайся і підтягуйся до мене. Я вже поставила піцу пекти, щоб було чим закусити, поки приготується шашлик.

— Оце ти моторна. Гаразд. Пів годинки і я в тебе, — відхиляю виклик, дозволяю собі полежати ще п’ять хвилин. Спати лягла під ранок, бо нарешті прочитала книгу, яку рік не могла подужати. Під враженнями ще довго крутилася в ліжку й заснула, коли вже півні співали.

Встаю, тоді сонна тупцяю на кухню. Бабуся дбайливо залишила мені сніданок: чай та пиріжки з вишнями. Дивно, але за цілий тиждень перебування у бабусі, я жодного разу не пила каву. У неї її просто немає. І не відчуваю потреби. Мені дуже смакує чай з м’ятою чи чебрецем. А свіжий пиріжок з соковитою вишенькою… Це нереальна насолода. Може, мені й справді залишитися тут? А що, знайду роботу, буду допомагати бабусі та спокійно жити. Оксана ж живе, і я зможу. Мене ніхто не чекає у Дніпрі, крім Солі. Але у неї своє життя, з купою планів і мрій. А я мрію тільки про одне — навчитися не думати про НЬОГО, не відкривати фото на телефоні, щоб подивитися на кохане обличчя.

Снідаю й збираюся на гулянку. У нас сьогодні збір усієї компанії. Оксана все розпланувала, підлаштувалася під усіх. Навіть Тоня приїде з іншого села, бо не може пропустити таку подію. Коротко кажучи, буде багато зустрічей та розмов. Смачний шашлик та купа різних смаколиків. Я теж вчора приготувала рулет з курячого філе з грибами та сиром. Оксана он піцу пече, а всі інші теж обіцяли щось принести. Володька має замаринувати м’ясо. Як давно я його не бачила. Цікаво глянути, наскільки він змінився. Колись у нас був роман, якщо це можна так назвати.

Мені було сімнадцять, Володі двадцять. Мені подобалося, що дорослий хлопець так красиво залицявся. Він приносив мені квіти, запрошував на прогулянки ввечері і писав листи, коли я поверталася до міста. Дещо старомодно, але в цьому була своя особливість. Я з нетерпінням чекала на листи і того ж дня відписувала. Востаннє ми бачилися, коли я приїжджала на зимові канікули. Прогулялися біля ставка, Володя зізнався, що не може чекати мене та бачити тільки на канікулах. Озвучив свої наміри переїхати до міста, щоб бачитися частіше. А я відмовила. На той час у мене були скандали з батьками, бо обрана мною професія їх зовсім не влаштовувала. Мені було не до стосунків. Та й не бачила я нас разом. У сімнадцять років взагалі не думала про кохання. Ми розійшлися мирно та спокійно, але більше не бачилися. Я приїжджала рідко, було незручно нав’язуватися, бо неприємний осад залишився, наче я образила його. І зараз, перед зустріччю, маю легке хвилювання.

Одягаю джинсові шорти з високою посадкою, коротку футболку і зав’язую волосся у високий хвіст. Навіть роблю легкий макіяж, щоб не мати зовсім замучений вигляд. Беру приготований рулет й прямую до Оксани. У неї складені цілих дві сумки: велике покривало, щоб сидіти, посуд, домашня настоянка, піца у великих судках, овочі й фрукти. Тягнемо це все удвох до ставка і приходимо перші.

— Фух, ох і важкі, — жаліється на свої ж сумки.

— То ж ти набрала стільки всього, — сідаю на лавку, щоб перепочити. — Оце спека сьогодні.

— Обіцяють зливи, — починає розкладати речі, тому поспішаю на допомогу. Поки інші приходять, ми облаштовуємо місце для відпочинку.

Як же приємно зустріти старих друзів. Ми обіймаємось, навіть сльози з’являються на очах. Десять років минуло, а наче вчора ми останній раз сиділи на цій галявині і лускали насіння з соняшників діда Петра. Йому бідному не пощастило, бо город знаходиться зовсім поряд. З цього боку соняшники завжди були обірвані нашою компанією. Згадуємо старі часи, і веселий сміх розноситься навколо.

— Схоже, ми будемо без м’яса, — говорить Оксана, наливаючи нам своєї домашньої настоянки.

— Не лий мені багато, вона дуже міцна, — шепочу їй на вухо, а вона тільки сміється.

— Он Вовка йде, шашликам бути, — говорить Андрій і поспішає зустріти друга. Повертаю голову в той бік та зависаю на симпатичному чоловіку, який з усмішкою спускається до нашої компанії. Ого, як він змінився! Я пам’ятаю худого хлопця з трохи довгуватим волоссям і проблемною шкірою обличчя. А зараз переді мною гарний чоловік, з підкачаним тілом та усмішкою того Володьки, якого я пам’ятаю. Нічого собі! Десять років пішли йому на користь. Ніхто так не змінився, як він.

— П’єте без мене? — усміхається, затримавшись на мені поглядом.

— Тобі штрафну, — весело промовляє Ксюха й наливає повну стограмову чарку.

— Хто я такий, щоб сперечатися? — починає сміятися, сідає біля мене. — Привіт, красуне, — говорить мені.

— Привіт. Тебе не впізнати.

— Так, трохи виріс, — знову сміється, а мені аж заздрісно стає.

Всі такі веселі й безтурботні, а в мене на душі тяжкий камінь. Не можу забути про ті статті, цілий тиждень прокручую у голові й хвилююся, чи все гаразд у Дмитра. Він мене так образив, а я хвилююся. Закохуватися небезпечно, бо потім не буде спокою ні хвилини. Що б я не робила, де не була б, постійно про нього згадую. Вова бере чарку, випиває одним махом, кривиться і закушує шматком огірка. — Ксюх, ти більше не колоти такого, бо всі нутрощі пропалює.

— Вона у мене лікувальна, — усміхається подруга й підморгує мені. Так, мені зараз не завадить полікувати душу, бо відчуваю себе на межі нервового зриву.

— Як справи? — питає чоловік, уважно дивлячись в моє обличчя. — Ти така ж гарна, нітрохи не змінилася.

— Дякую, — кажу розгублено. Компліментів я точно не очікувала. Гадала, що він ображений, а виявилося все навпаки. Бачу по очах, що Вова радий мене бачити, і нарешті видихаю. — Все добре.

— У відпустку, чи Ксюха витягнула на зустріч?