Глава 5 "Все не так"

Дмитро

— Так, добре. Домовилися. Гарантую виконання в найкоротші терміни, — завершую розмову з замовником й виходжу з автомобіля.

Попереду новий робочий день, а я ще від вчорашнього не відпочив. Пів ночі намагався розгребти документи, а потім сидів палив на терасі, бо не міг заснути. Роботи стільки, що організм не може розслабитися. Всі замовлення перевіряю сам, більше нікому не довіряю, усім закрив доступ до важливих файлів. Навіть заступник відтепер не має можливості щось переглянути без мого відома. Мені конче необхідно виявити зрадника. Звісно, я не дурень, і розумію, що Савенко Артем, цей йолоп без мізків, лише виконавець брудної роботи. І, до речі, він дуже непогано з нею впорався. Його обличчя не сходить з перших шпальт газет. Вантаж так і не знайшли, збитки доведеться компенсувати замовнику і попрощатись зі співпрацею, бо навряд чи він ще раз звернеться за моєю допомогою.

А найсмішніше те, що бив я його за Інну. Коли побачив синці на її тілі, нічого так сильно не хотів, як покарати недочоловіка, який дозволив собі таку поведінку. І що дізнаюся в процесі покарання? Він не розуміє чому я на нього накинувся з кулаками й видає мені, що знати не знає, куди дівся вантаж. Здає себе з потрохами, а потім, зрозумівши причину мого гніву, додає, що його кохана дружина непогано впоралась зі своєю задачею, бо відволікла мене від справ. Гадаю, не варто говорити, що я відчув у той момент. Мене вже зрадили один раз, але у виконанні Інни це було набагато болючіше.

Якби мене не спинив замісник, то Артем залишився б розмазаним по стіні свого колишнього кабінету. Чмо, яке здалося тільки-но мій кулак зустрівся з його обличчям. Боягуз, який тільки й може бити жінку, бо стати проти чоловіка кишка тонка. Шкода, що його слова чув тільки я і не маю вагомих доказів, що зникнення вантажу — його рук справа і тих, хто ним командує. Довелося виплатити чималу компенсацію і ще довго буду змушений дивитися на його пику в газетах та різноманітних інформативних сайтах. Але я обов’язково докопаюся до істини. Знайду всіх виконавців й добряче почищу кількість підлеглих. Всі, хто будуть помічені в хоч якихось махінаціях, вилетять з компанії одразу. До того ж потрібно бути на сторожі, бо цей дурень може додати проблем своїм ниттям. Ще б заплакав. Дивитися гидко.

Та як не крути, з ним все зрозуміло. Гнила людина і ніякий робітник. Але вона… Як могла так вчинити Інна? У голові не вкладається. І я злюсь… Страшенно злюся на себе, що втратив контроль і піддався на її чари. Забув про обережність і вважав її іншою. Привів додому, відкрився й хотів забрати до себе. Чим я думав? Хоча, зрозуміло чим… Мене тягнуло до неї, наче магнітом. Протистояти не виходило, кожну хвилину хотів бачити Інну поряд. Ось і отримав. Новий скандал і неприємне ниття всередині. Інколи мені навіть шкода її стає, а потім згадую її слова, що вона щось чула і все минає. Чому ж не сказала мені, якщо чула? Навіщо приховала? Потрібно викинути з голови цю пригоду і більше не згадувати, але погано виходить. Наче спеціально, перед очима виринають спогади про час проведений разом і мене накриває гнів з новою небаченою силою.

Біля входу в офіс чатує якийсь молодик. Знову журналіст? Бісова преса навіть біля будинку маячить. Що вони хочуть побачити? Як я лупцюю першого ліпшого? Цирк! Проходжу повз, не звертаючи на молодика жодної уваги. Він щось говорить, але я не слухаю. І, якщо бути чесним, я не шкодую, що дав цьому гаду прочуханки. Якби впіймав в якомусь темному кутку ще раз, не відмовився б і знову нагадав про свій кулак. Він зіпсував усе. А ще тиждень тому я вважав, що нарешті ступаю на світлу смугу у житті. Навіть радісно було, що особисте життя зазнало таких кардинально-приємних змін. Дурень. Тепер ще довго буду розгрібати свою помилку.

Заходжу до офісу й прямую до свого кабінету. Народ вже активно працює, скоса позираючи на мене. Вітаються й удають, що страшенно зайняті, а я й цьому не вірю, хоча за усіма звітами роботу в усіх відділах й справді непогано виконують. Але десь є зрадник і, можливо, не один. Тому потрібно бути на готові, щоб вчасно його виявити. У кабінеті вже має бути Нік, мій університетський товариш. Колись ми разом навчалися в юридичному, але в мене до практики діло не дійшло. Нікіта давно переїхав до Києва, працює у престижній фірмі й незабаром планує відкрити свою. І почувши про мої "веселі" пригоди, вирішив приїхати, щоб допомогти. А я тільки за, бо йому довіряю на сто відсотків.

— Привіт, — вітаюся, зачинивши за собою двері.

— І тобі не хворіти, — киває, не відриваючись від монітора. — Я тут трохи похазяйнував, — вказує на декілька пустих стаканів з-під кави.

— Ти що, всю ніч тут провів?

— Та погано спалось, от і приїхав раніше. Все не покидає мене думка, що не там ми шукаємо. От відчуваю, наче щось пропускаємо. — Ти подумав над моєю пропозицією? Впевнений, що цей варіант найкращий у такій ситуації.

— Ні, цього не буде, — відрізаю різко. Згрібаю стакани у сміттєве відро й сідаю навпроти.

— Дарма, — знизує плечима друг. — Це допомогло б заткнути пресу й зменшити плітки.

— Плітки завжди будуть. Гадаєш, вони припинять говорити, якщо я погоджусь?

— Ні, не припинять, але тоді все зведеться до твого особистого життя.

— Тільки цього не вистачало. Цю тему краще не заводити. Взагалі.

— Цікаво мені подивитися на ту жінку, яка так тебе зачепила.

— Досить про це, — підводжуся, підходжу до вікна й підпалюю цигарку.

— Тобі не здається, що ти багато палиш? — розвертається на кріслі до мене обличчям.

— А ти що, мамця, щоб турбуватися про моє здоров’я? — буркаю у відповідь.

— Як ти кажеш її звати? — дістає телефон, запитально дивлячись на мене.

— Ніку, це не жарт, — відповідаю серйозно. — Досить про це. І запропонуй кращий варіант, бо цей не годиться.

— Тобі жоден мій варіант не підходить. Поки ти знайдеш зрадника, від тебе втечуть всі партнери й замовники.