Глава 4 "Новини"

Інна

Ми довго сидимо з Оксаною на лавці біля ставка й говоримо. Ділимося своїми життєвими подіями, згадуємо юність і наших друзів. Ми не сумували жодної хвилини. Це зараз село вимирає. Молодь не бажає повертатись й шукає собі кращого життя у містах. Ніхто не бажає переїжджати до села, всі прагнуть жити в міському гармидері. Я виросла у великому промисловому місті, але зараз здається, наче все життя була тут.

Нічна тиша огортає спокоєм. Жаби співають свої веселі мелодії, соловей наспівує щось романтичне, а ми просто мовчимо. У кожної з нас особисте життя зазнало невдачі. Десять років тому ми востаннє сиділи на цій лавці й прощалися перед навчальним роком. Я поверталася до міста, а Оксана залишилася вдома. Минули роки, і ми знову тут. Розбиті й зраджені. Кожна по-своєму. Що чекає на нас далі — невідомо, але потрібно рухатися. Стояти на одному місці — не вихід.

Потрібно запастися енергією, відпочити від негативу й повертатися до свого життя. Сховатися від самої себе не вийде. Можна приховати свої почуття від інших, але не від себе. Варто змиритися з ними й просто жити далі. Нехай без нього, бо це вибір Дмитра. А я… Я вже не захочу повертатися, навіть якщо колись станеться диво і він передумає. Не зможу знову довіритися й десь глибоко в серці боятися, що одного разу він знову повірить комусь іншому, а не мені.

Повертаємося від ставка, коли на годиннику майже одинадцята. На вулиці прохолодно, але квіткові аромати вартують того, щоб прогулятися вночі. Згадуємо старі добрі часи, я проводжаю Оксану до середини шляху, а потім швидко повертаюся додому. Ми завжди так робили. Від місця, де ми гуляли компанією, їй далекувато і я, як справжня подруга, ризикувала своєю безпекою, щоб Ксюша не боялась. Усміхаюся, згадуючи такі приємні миті, й заходжу до будинку. Бабуся спить і я теж наслідую її приклад. Після прогулянки засинаю швидко і знову без сновидінь. Мене не будить шум автівок, бо його тут просто немає.

Прокидаюся рано й довго лежу, прислухаючись до ранкових звуків, які долинають крізь відчинене вікно. У сусідів реве корова, хтось завів бензокосу і з самого рання починає косити, чути навіть бабусин голос. Вона з кимсь говорить у дворі. Підводжуся, накидаю халат й виходжу на вулицю, але нікого немає. Дивно. З ким же тоді вона розмовляла?

— Бабусю? — гукаю, прямуючи за кухню.

— Я тут, — відповідає, підтверджуючи мій правильний напрямок. — Мурко, ну що ж ти оце натворила, а? І що мені з вами робити? — говорить, ще більше дивуючи. Підходжу ближче і розумію на кого вона дивиться, сидячи на дровах, складених за кухнею.

— Ой, які вони гарненькі, — присідаю й простягаю руку, щоб доторкнутися до маленьких пухнастих клубочків.

— Я її три дні шукала. Гадала, що вже не побачу. А вона тут з кошенятами, — бідкається бабуся, але не гнівається. — І що мені робити?

— Потрібно зробити їм житло, покласти щось, щоб зручно було. Які ж вони маленькі, — беру у руки маленький клубочок й притискаю до грудей. Тихо, котику, — обережно гладжу пальцями по спинці, коли кошеня починає нявчати.

— Добре, — погоджується бабуся й підводиться. — Піду знайду коробок і м’яку тканину.

Пів дня я проводжу біля кошенят й активно устатковую їхнє нове житло. Я обожнюю тварин, особливо котів, але вдома батьки не дозволяли тримати. У дорослому віці я просто не мала часу ними займатися, бо йшла на роботу рано, а приходила пізно. Та й Артем не палав бажанням завести котика.

Ще трохи допомагаю бабусі, потім обідаємо разом і, нарешті, вирушаю до Оксани. Зранку у мене були думки не ходити й не читати те, що точно викличе в мені шквал емоцій. Та ближче до обіду я зрозуміла, що не вийде сидіти й не знати, що там відбувається. Я постійно буду думати про це і точно бігтиму ввечері, щоб все-таки подивитись на ті статті.

— Інко! — чую, що мене хтось гукає. Озирнувшись, бачу Оксану, яка мчить до мене на велосипеді. Зупиняюся й чекаю, поки доїде.

— Привіт.

— Хух, привіт, — встає. — Ох і спека. Замахалась я сьогодні.

— Де була?

— Та де я сьогодні тільки не була! З самого ранку сіно гребли на полі, потім зганяла до магазину по хліб, а його ще не привезли. Через годину зганяла ще раз. Потім мама пекла пиріжки, а я віднесла гостинця бабусі на інший кінець села. Добре, що не пішки й не через ліс.

— Ага. І що, ніякий вовк тебе не забрав у свої хащі?

— Ой, де ж їх взяти, тих вовків? Ти тільки подивись який контингент навколо: одружений, бабій, алкоголік, — загинає пальці, ногою притримуючи велосипед.

— Ну контингент особливо не відрізняється від міського. Додай ще тирана, який вважає себе царевичем, — ляпаю і розумію, що видала себе. Оксана співчутливо дивиться на мене, але нічого не говорить. Підходимо до її двору і я відчиняю хвіртку, щоб вона могла пройти. На подвір’ї її мама вивішує білизну.

— Здрастуйте, тьоть Люд.

— Інночко, привіт. Яка приємна несподіванка! Погостити приїхала?

— Ага.

— Правильно. Відпочинок на природі завжди йде на користь.

— Вам кошенята не потрібні? Мурка привела, коли підростуть можу принести.

— О, ні. У нас самих їх п’ятеро, — сміється жінка.

Заходимо до будинку й Оксана вмикає для мене ноутбук. Сама йде робити чай, а я швидко вбиваю в пошук потрібний запит.

— Божечки, — виривається у мене, коли бачу фото Артема. Невже це Дмитро його так? Обличчя фіолетове, губа розбита, на носі пластир. Не вірю… Сиджу, слухаючи, як гучно б’ється моє серце. Це точно змова проти Дмитра. План, який спільники й далі успішно виконують.

Соля мала рацію, коли озвучувала такі припущення. Не міг Артем один затіяти такий скандал. Він сміливий тільки тоді, коли перед ним слабша людина, а Дмитра він боїться. Навіть у розмові про нього це відчувалось. Але його обличчя… Це жах. Нижче йде стаття, де він розповідає про неадекватність свого колишнього керівника й наводить дуже дивні причини. Начебто, Дмитро накинувся на вже звільненого Артема, коли той захищав мою честь. Мою! Що він несе?! Це не вкладається у голові. І за його словами я не витримала напруги й пішла від страшенно люблячого цивільного чоловіка. Що це за хрінь?!