Інна
Я займаю свою кімнату, складаю речі у невеличку шафу й знаходжу у ній деякий одяг, який носила ще у сімнадцять років. Яскраві ситцеві сарафани, дбайливо пошиті бабусею, і блакитний шовковий халат у великих квітах. Чому час так швидко летить? Наче вчора все було. А насправді минуло десять років. Відчиняю вікно, переодягаюсь у футболку й шорти, і лягаю на ліжко. Кладу голову на велику м’яку подушку й заплющую очі. Після поїздки й емоційного виснаження, миттю засинаю, а коли прокидаюся, бабуся смажить картоплю на вечерю й робить свіжий салат зі своїх овочів. Ми вечеряємо надворі й говоримо про різні дрібниці. Бабуся не змушує мене розповідати про негаразди й причину моїх сліз. Я вдячна їй за це, але хочу бути чесною, тому сама починаю розмову:
— Я пішла від Артема, бо він розпускав руки, — кажу, не дивлячись на неї. — Протягом двох років він робив усе, щоб почуття зникли.
— Але ж страждаєш ти не через Артема? — не питає, а стверджує бабуся.
— Ні, — кажу тихо.
— Інколи просто потрібен час. Не тільки тобі, а й тому чоловіку.
— Можливо, — знизую плечима.
Не хочу засмучувати бабусю, але я впевнена, що більше ніщо не зведе нас з Дмитром. Гадаю, ми ніколи не зустрінемось. Від цієї думки серце боляче стискається й віддає тупим болем в усі клітинки тіла.
— Ну, а що батьки?
— Та нічого. Все ніяк не зберусь до них у гості.
— А чому батько не заступився за тебе? Не дав негіднику Артему прочуханки за доньку? Щоб знав, як розпускати руки, — починає закипати бабуся. Вона в мене дуже хороша й любляча, але характер сталевий. — Чи вони не в курсі?
— Я говорила з мамою телефоном, вона шокована почутим. Але, знаючи як вона ставиться до Артема… Я не впевнена, що вона мені повірила, — кажу чесно.
— Твій батько підкаблучник, — робить висновок бабуся й наливає нам чай з заварника.
— Може, мама йому й не сказала.
— Це було зрозуміло давно, — махає рукою. — Я пів року його не бачила, і він зовсім не поспішає дізнатися, як живе його матір. А знаєш чому? — питає, а я заперечно хитаю головою.
— Бо я обов’язково йому про це скажу. Де це бачено, щоб чоловіком командувала жінка? Будемо чесними, твоя матір не в захваті від мене. Та ти це й сама прекрасно знаєш.
— Її завжди обурювала твоя прямолінійність.
— Так. І зараз нічого не змінилося. Приїжджають до мене максимум два рази на рік. Навезуть подарунків, які так і стоять у серванті. І все, на цьому наше спілкування закінчується.
— Ти ображаєшся на них?
— Ні, — відповідає одразу. — Кожен сам будує своє життя. Просто не розумію в кого мій Тарас. Його батько був владним і серйозним чоловіком.
— Шкода, що я не знала діда.
— О, він був чудовою людиною. Я жодного разу не пошкодувала, що вийшла за нього заміж.
— А його владний характер не заважав?
— Він щиро кохав мене, люба. Це відчуття я бережу й досі, хоча стара вже думати про таке.
— Ти не стара, — усміхаюся, торкаючись її руки. — Гадаєш, людина може змінитися заради почуттів?
— Я впевнена, що саме почуття змінює людей, як би ми не опиралися. Якщо пощастило і зустрів свою людину, вже не зможеш думати про когось іншого. Та й не варто. Життя пролітає надто швидко і витрачати його потрібно правильно, щоб у старості згадати приємні моменти. А ти, моя люба онучко, не сумуй. Я впевнена, все налагодиться. От відпочинеш і відчуєш сили рухатися далі. Але куди саме, вирішувати тільки тобі.
Ми говоримо про все на світі. Так легко й невимушено, наче з подругою. Завжди дивувалася бабусиному вмінню все помічати. І мудрості — ніколи не втручатися у мої рішення. Розмова з рідною людиною — дуже дієві ліки проти суму та невпевненості. Через двадцять хвилин ми сміємося від згадки про мої останні канікули, коли бабуся ганяла одного дуже завзятого кавалера, що свистів під вікнами й заважав їй спати. Який чудовий час був. Здавалося, весь світ біля моїх ніг, а попереду тільки успіх. Погано, що батьки не попереджають, що доросле життя — не казка. І доведеться набити безліч ґуль, перш ніж досягти цього самого успіху.
Спати лягаю рано й одразу засинаю. Такого вдома не траплялося. Свіже повітря робить своє діло. Сплю міцно і без сновидінь. Прокидаюся теж рано, бо не звикла спати до обіду. Бабусі у хаті немає, але на столі стоїть сніданок: теплі оладки, накриті серветкою і заварений чай у чайничку. Так приємно, що не можу стримати усмішку. Виходжу на подвір’я і йду шукати бабусю. Знаходжу на городі, вона збирає огірки й наспівує собі тихенько якусь мелодію.
— Доброго ранку, Катерино Іванівно, — кажу голосно, а вона злякано озирається.
— Інночко, — на обличчі з’являється усмішка, — ти рано прокинулася.
— Та ні. На роботу доводиться вставати раніше.
— А я пам’ятаю, як ти спала до обіду. І що б не сталося, розбудити було неможливо.
— Аж не віриться, що був такий час. Діти дарма спішать дорослішати. Потрібно всіх про це попереджати, — підходжу й забираю в неї відро.
Допомагаю принести до літньої кухні і йду снідати. Смак дитинства не зрівняти ні з якими закордонними делікатесами. Прощавай фігура. На таких смачних оладках я точно погладшаю. Після ситного сніданку переодягаюся у свій улюблений сарафан, пошитий бабусею, й виходжу допомагати. Бабуся консервує огірки і я з задоволенням приймаю в цьому участь. Сидіти й страждати — не вихід. У мене є ціль — забути Дмитра. Оклигати після останніх подій, повернутися до Дніпра і на свою роботу. Не знаю скільки терпітиме мою відсутність Лариса. Може, доведеться шукати нове місце. Не хочу загадувати. Буду просто жити. А коли відчую себе краще, повернуся до міста й спробую розпочати нове життя.
Цілий день ми трудимось і він пролітає непомітно. Втомлена, але задоволена приймаю літній душ й сідаю біля хати, загорнувшись у кофту. Після душу трохи прохолодно. Неподалік, біля ставка, співає соловей, поряд на клумбі квітне матіола, зводячи з розуму своїм ароматом, бабуся готується до сну, а мені хочеться прогулятися. Заходжу й попереджаю, що піду до ставка. Помічаю на телефоні повідомлення від Солі й беру його з собою. Щоб не набирати довге повідомлення, телефоную й одразу чую її голос: