Глава 1 "Солодкий спогад дитинства"

Інна

— Зрозумій мене, Солю, — вкотре повторюю подрузі. — Я старалася. Намагалася не думати про все це, але не можу.

— Я розумію, киць, — підводиться й підходить до вікна. — Але кидати все… Гарну роботу, досить непогану квартиру, їхати з міста… Що ти робитимеш у тому селі?

— Погощу у бабусі. Допоможу їй чимось. Зараз літо, а в цей період в селі завжди повно роботи. Та перш за все я хочу навести лад в думках. Розумієш? Тут все нагадує про Дмитра. Навіть в салоні я постійно згадую, як він до мене приходив.

— І ти думаєш, щось зміниться? Свої думки й спогади ти забереш з собою і будеш вити там на самоті.

— Якщо я зараз щось не зміню, то точно з глузду з’їду, — опускаю очі, щоб приховати сльози. — Не вмовляй мене, я все вирішила. І з Ларисою теж поговорила. На диво, вона одразу погодилася.

— Ще б вона не погодилася, — хмикає Соля й сідає навпроти. — У неї самої казна-що твориться вдома.

— Що? Звідки ти знаєш?

— Ліза говорила, що вона на порозі розлучення. Начебто, випадково почула, як Лариса говорила телефоном з кимось. І що буде з нашим салоном теж невідомо, — зітхає.

— Шкода. Вона мені сподобалася, — засмучуюся. — Дякую, що погодилася взяти до себе речі.

— Та які питання? Так хоч якась надія є, що ти повернешся, — відповідає засмучено.

— Не перебільшуй. Ти можеш мені дзвонити, приїжджати на вихідні. А може, я буду в місті у справах, тоді й побачимося.

— У яких справах? Овочі продаватимеш? — хмикає незадоволено. — Вибач. Просто не можу змиритися з тим, що ти нищиш своє життя. — Добре, я піду. Терпіти не можу прощання. Але не смій вимикати телефон, бо ти мене знаєш.

— Знаю. Дякую, — обіймаю її міцно й декілька хвилин ми просто мовчимо. Потім Соля забирає валізу з моїми речами, розвертається і, зі сльозами на очах, йде. А я лишаюсь одна.

Проходжу до кімнати й складаю речі в невелику сумку. Беру зовсім трохи, саме основне. Декілька косметичних засобів для обличчя, білизну, одяг, пару книг, мокасини. Наряджатися точно не збираюсь, і ходити в гості теж. Хочу побути з рідною людиною, відпочити й набратися сил. Викинути з серця почуття, яке зародилося до Дмитра, і припинити про нього думати.

З останньої нашої розмови минув тиждень. І весь цей час я намагалася працювати, жити як раніше й не показувати наскільки мені погано. Спроби поговорити з ним нічого не дали. І на заміну розпачу в мені оселилася образа й гнів. Образа, що він не захотів хоча б вислухати, і гнів, бо моє почуття нічого для нього не вартує. З Артемом я не говорила, хоча декілька разів були думки зателефонувати й дізнатися, що ж такого він збрехав. Але пересилити себе я не змогла. На цю людину у мене алергія. Не можу ні чути, ні бачити його. Згадуючи останній візит, по тілу біжить мороз. Синець на плечі досі нагадує про його «ніжність». Перевіряю чи нічого не забула й сідаю чекати хазяйку квартири. Коли вона приходить, все відбувається дуже швидко, бо я майже не жила тут. Віддаю ключі і йду на трамвайну зупинку.

Дивлюся з вікна на рідне місто й не вірю, що за такий короткий термін відбулося стільки подій. Я змінила роботу, пішла від Артема, закохалася, розчарувалася і тікаю якомога далі, щоб оклигати. Ніколи не повірила б, якби мені хтось сказав, що мене очікує у майбутньому. Я завжди була впевнена, що в мене будуть міцні надійні стосунки. Мріяла про щасливу сім’ю й взаєморозуміння з коханим. Довго чекала свого щастя, а насолоджувалась ним зовсім трішки. Звісно, я відчула, що це таке, але й відчула біль, який не дає тепер нормально жити. Ми більше не побачимося…

Виходжу на зупинці й прямую на автовокзал. На вулиці літо, а в моїй душі пізня дощова осінь. Там плаче небо, виє холодний пронизливий вітер і всі яскраві кольори змінилися на однотонний сірий…

Хвилин п’ятнадцять стою у черзі до каси й нарешті купую білет. Не пам’ятаю, коли їздила кудись з автовокзалу. Навіть море скасувалося, бо мені не до розваг. Не хочу нічого, а тим паче святкування. Зараз, стоячи на вокзалі, не вірю, що роблю це. Їду, щоб вилікувати зранену душу.

Старий, запилюжений автобус під’їжджає до платформи, а я з острахом озираюся назад, наче назавжди прощаюся з рідним містом. Ні, я точно повернусь, але вже не тією Інною, якою була раніше. Все змінилося і рана в грудях постійно про це нагадує. Вона болить і пече, а розум, неначе змагаючись з нею, підкидає нові й нові спогади про чоловіка, якого маю лишити в минулому. Все правильно. Існування наших стосунків було неможливим з самого початку. Для нього я зрадниця, а він так і залишиться моєю нездійсненною мрією.

Зітхаю й все ж наважуюся зробити крок та увійти до автобуса. Знаходжу своє місце, сідаю біля вікна й заплющую очі. Нічого не допомагає, я постійно думаю про Дмитра і нашу останню розмову. Гнів, роздратування, ненависть… Все це я бачила в його очах. Холодний погляд досі морозить душу й немає жодного способу зігрітися. Кажуть, душевні рани найболючіші, бо ліків проти них немає. А ще лишається шрам на все життя, який буде нагадувати про те, чого не сталося. Про кохання, яке втратили. Про мрію, яку не наздогнали.

Автобус рушає, а на очах нова порція вологи. Надягаю сонцезахисні окуляри, намагаючись зосередитися на пейзажі за вікном. Червень майже промайнув, а я навіть не помітила. За своїми особистими турботами та хвилюваннями не встигла насолодитися початком літа, соковитою полуницею, теплими вечорами з ароматом акації та півоній. Сумно… Так пролітає не тільки червень, а все наше життя. Як одна мить. У когось вона солодка й пряна, а хтось відчуває гіркоту, яка псує весь смак.

Сорок хвилин асфальтованою дорогою і я, нарешті, насолоджуюся свіжим сільським повітрям. Як же приємно на повні груди вдихнути солодкий спогад. Я все дитинство провела у бабусі, і зараз, начебто, повернулася додому, після довгої й тяжкої подорожі. Вішаю сумку на плече й крокую у бік бабусиного будинку. Від зупинки навіть видно його дах. Щоб відігнати настирливі думки про Дмитра, загадую щасливі миті з літніх канікул, нашу веселу компанію, подругу, з якою не бачилася близько десяти років. От би повернутися у той безтурботний час, щоб не було розчарування, яке затоплює душу. Змінити хід подій і ніколи не відвідувати ту вечірку, де ми познайомилися з Дмитром.