1. Куля в ребро і племінник

Прокидатися з кулею в боці — сумнівне задоволення. Особливо, коли в кімнаті пахне ліками, старим деревом і чужим терпінням.

Я поворухнулась і зразу ж прошипіла від болю. Досить… я мала б звикнути. До болю, до втрат, до того, що тебе зрадять у найгірший момент. Та ні, тіло завжди зраджує першим.

— Нарешті. — Голос наставника пролунав поруч.

Я повернула голову й зустріла його погляд. Все той самий — холодний, ніби відточений часом. Але в ньому була тріщина, яку бачили тільки ті, кому він дозволяв вижити.

— Жива, — видихнула я.
— Поки що. — Він знизав плечима. — Але довго ти не витягнеш сама.

Я закусила губу, стримуючи коментар. Не люблю, коли мене списують. Особливо він.

— Ти втягнула себе у війну, де ворог сильніший.
— Я не втягнула. Я вийшла. Вперше за все життя, — відрізала я.

Він хотів щось відповісти, та двері рипнули. У кімнату зайшов чоловік, якого я впізнала не відразу. Високий, плечистий, очі темні, наче ніч перед бурею. Крок упевнений, майже нахабний.

— Ти хто такий?

Наставник ледь посміхнувся, але за цією успішкою не було нічого хорошого.

— Мій племінник.

Я відчула, як холод пробіг по шкірі. Я пам’ятала того хлопця — худорлявого підлітка, що колись нишпорив у тіні й захоплено дивився на мене, коли я поверталася з «роботи». Але той підліток зник. Переді мною стояв чоловік. Небезпечний. І занадто впевнений у собі.

— Арс, — представився він, і кутики його вуст сіпнулися у посмішці. — Не думав, що зустрінемося отак.

— Я теж, — кинула я сухо, намагаючись не видати, як сильно він змінився.

— Допоможеш їй, — сказав наставник. І його тон не залишав місця для відмови.

Я гірко засміялася.

— О, прекрасно. Я тікаю від синдикату, а ви вирішили мене залишити під опікою хлопця, який навіть не знає, як важко спати з пістолетом під подушкою?

Арс наблизився, нахилившись так, щоб я бачила в його очах відблиск тієї самої небезпеки, від якої я завжди намагалася триматися подалі.

— Повір, Віолетто, я знаю набагато більше, ніж ти думаєш.

І вперше за довгий час я не знала, чи варто сміятися… чи боятися. Я ненавиджу, коли на мене дивляться, наче на здобич. А ще більше ненавиджу, коли цей погляд… подобається.

Арс сів навпроти, розвалившись у кріслі так, ніби йому належала вся ця кімната. Йому, а не наставнику. Йому, а не мені, яка щойно принесла сюди власну кров.

— Тобі треба відпочити, — нарешті промовив він, і голос його був дивно рівний.
— Мені треба пістолет, — відрізала я, готуючись до чергової перепалки з мужиео, який вважає, що я слабка та беззахисна.
— У твоєму стані? — він підняв брову.
— У моєму стані я ще можу вистрілити, — просичала й опустила ноги на підлогу. Біль прокотився хвилею, але я не скривилась. Ніколи не дам йому цього задоволення.

Він повільно піднявся, підійшов і, схилившись, зупинився на відстані подиху.

— Ти вперта, — прошепотів він так, що в мене по шкірі пробіг мороз. — Але тепер ти не одна.

Я зустріла його погляд. Темний, гарячий, небезпечний. Колись я бачила в цих очах підліткову закоханість, що межувала з дурістю. Тепер — там жевріла одержимість.

— Я не просила, — прошипіла я.
— Не треба просити, — відповів він. — Я вже тут.

Я відсахнулася, стиснувши пальці в кулак.
— Тобі тридцять. І досі думаєш, що світ можна підкорити нахабством?
— Ні, — він нахилив голову трохи ближче. — Тобі тридцять п’ять. І досі думаєш, що втечеш від того, хто не відпустить?

Я різко вдихнула. Ненавиджу, коли мені нема чим відповісти.