Глава 15

Холдер розчаровано глянув на Реріті. У його очах виднівся докір та розчарування:
— Це і є твій дар? Насправді ти не бачиш пророчі сни?
Реріті поправила сукню та помахала головою:
— Не бачу. Огр приходив до мене у сні. Він кликав мене, я несвідомо йшла до нього, тому і прив’язувалася до ліжка.
— Отже, наш вікях нічого не означає. Ти сумісна з усіма, — з вуст Холдера це прозвучало розчаровано, – чому не розповіла правду з самого початку?
— Ти не хотів мене рятувати. Якби зізналася, то одразу опинилася в огрів. Я не хочу нікого ні для кого народжувати.

Реріті винувато опустила голову. Відчувала провину, адже вона силоміць змусила Холдера її захищати. Через неї він не зміг утворити вікях з Люсіндою, проте дівчина вважала, що у цьому випадку врятувала його від графині. Впевнена, аристократка його не кохає. Один з огрів зробив крок вперед та загрозливо гаркнув:

— Ти наречена нашого вожака, це велика честь.

— Але я і наречена Холдера. У нас вікях. Я обираю його, — Реріті підняла голову та безстрашно дивилася на огра. Серце вилітало з грудей, проте дівчина вважала смерть кращим варіантом, ніж народжувати для огра. Велетень насупив рідкі брови та вдарив дубинкою об мармурову підлогу, утворивши тріщину, яка розповзлася павутинкою.

— Ти не можеш нікого обирати, жалюгідна людинко! Негайно підеш з нами. Ти змусила нас добряче побігати за собою, наче не вистачило того, що ми припхалися аж у Керкенію.

Реріті боязко зробила крок назад, наче це врятує її від огрів. Регент підвівся з трону та виставив долоні вперед:

— Джентльмени, заспокойтеся. Пропоную вам відпочити, слуги принесуть обід і ми все спокійно обговоримо. Вашу найру ніхто не викрадав, ми не знали, що Реріті ваша обрана. Але у неї вікях з моїм сином. Якщо знайдете спосіб розірвати його, то можете забирати дівчину собі.

— Ніякого відпочинку, ми вирушаємо негайно. А щодо вікяху, то Реріті може сама його розірвати.

Дівчина приречено заплющила очі. Ось і все. Огр викрив її таємницю. В очах Холдера застигло розчарування. Вкотре. Він стиснув руки в кулаки:

— Сама? Ти весь час могла позбавити мене від вікяху, спостерігала за моїми спробами, але натомість силоміць утримувала біля себе?

— Ні, я не знаю, як це зробити, — Реріті похитала головою.

Вона не могла відпустити Холдера і причина не тільки в ограх. Дівчина не уявляла свого життя без коханого. Їй хотілося його бачити, торкатися, говорити з ним. Нехай її почуття невзаємні, але дівчина Реріті — ніхто не кохатиме Холдера сильніше за неї. Розуміла, вчиняє егоїстично, проте не могла відмовитись від чоловіка, який заволодів усіма мріями. Вона знала, у них немає майбутнього, їй доведеться його відпустити, але дівчина вперто відтягувала цю мить. Голос регента змусив здригнутися:

— Реріті піде з вами. Гадаю, Дрохар знає, що робити, щоб вікях зник. Сподіваюся ми вирішили це непорозуміння.

Огр випрямився та з виглядом переможця задоволено кивнув. У серці Реріті поселилася путска. Віддали. Її віддали. Тепер ніщо не врятує її від зустрічі зі страшним огром. Зі сльозами на очах, дівчина глянула на коханого. Подумки прощалася з ним та намагалася запам’ятати його таким: благородним, добрим, вродливим. Несподівано Холдер схопив її долоню:

— Зачекайте! Я піду з Реріті.

— Холдере! – у голосі регента відчувалося обурення. Герцог схопив дівчину за зап’ясток та відсунув рукав, демонструючи вікях:

— Реріті — моя наречена. І це буде доти, поки ми не розірвемо зв’язок. Я не впевнений, що огр зруйнує вікях, а відчувати на собі все те, що він робитиме з Реріті я не хочу.

Холдер сильніше притиснув дівчину до себе, усім виглядом демонструючи серйозність своїх слів. Огр закинув дубинку на плече:

— Добре, мені байдуже. Моє завдання – доставити дівку до вожака.

– Дайте мені годину на збори.

На таку вимогу Холдера, огр насупився:

– Півгодини. Час пішов.

Реріті, наче в тумані, дійшла до покоїв Холдера. Думки плуталися й дівчина не знала, що робити. Вдруге втекти у неї вийде, але народжувати для огра вона не збиралася. Двері покоїв зачинилися й дівчина залишилася наодинці з коханим. Він різко відпустив руку та розвернувся до вікна. Здавалося після її брехні, він навіть не бажав дивитися на неї.

— Отже, кажеш огри переслідували тебе через мед?

— Не було ніякого меду, — Реріті важко ковтнула та стримувала сльози, — але якби я тобі одразу зізналася, то ти б мене віддав ограм.

— Не віддав би, — чоловік різко розвернувся й у його зелених очах вирував вогонь, — я б знав про небезпеку і щось неодмінно вигадав би.

— Але зараз ти віддаєш мене.

— Я не маю вибору. Не можу знехтувати наказом батька.

— Холдере, благаю, не віддавай мене ограм, — дівчина притиснулася до міцних грудей. Зарилася в обійми чоловіка й несподівано для себе зробила зізнання, — я тебе кохаю.

Реріті потягнулася й спрагло припала губами до його вуст, даруючи поцілунок. М’які губи одразу відповіли та захопили у вир пристрасті. Дівчині хотілося вивчати, досліджувати та навчитися мистецтву поцілунку.

Холдер — єдиний чоловік, який цілував її. Щоправда, ще в сиротинці її намагався поцілувати Білл Ратермай, але отримавши добрячого ляпаса від Реріті, хлопець відмовився від цієї ідеї. Вона не знала, чи ще колись зможе доторкнутися до вуст коханого, тому цілувала його залпом, не відриваючись. Несміливо поклала долоньки на широку спину й притиснулася до чоловіка.