Глава 14

Селестія, мати Холдера, кивнула на тарілку:
— Реріті, ви їжте. Через нашу цікавість ви залишитеся голодною.
Тільки тепер дівчина помітила, що всі узялися до десерту, а у її тарілці холоне риба. Реріті так захопилася, що не навіть не помітила, як її їли. Ну, не вилкою в кістках порпалися? Хоча від цих аристократів ще й не такого можна очікувати. Реріті довірилася інтуїції та почала розбирати рибу руками. Вибрала масивну кістку й відділила від неї м'якуш. Голос Міліан змусив здригнутися:
— У сиротинцю не користуються столовими приборами?
— Користуються, їсти суп без ложки дуже важко. Одного разу хтось заховав мою ложку і я побилася об заклад, що з’їм все без неї. Не повірите, але я виграла. Жодної краплі не залишила!
— Захоплива історія, — Міліан хижо всміхнулася й Реріті зрозуміла, що сказала не те. Їй взагалі варто мовчати. Вона глянула на Холдера. Хоч його тарілка була порожньою, проте він взяв до рук ніж та виделку. Реріті зрозуміла його натяк та наслідувала прикладу. Сором обпікав щоки. Помилилася. Виявляється, рибу вони теж їдять виделкою. Маріус з цікавістю стежив за її діями:
— Не любите рибу?
— Люблю, — Реріті нарешті поклала шматок до рота, — я непогано її готую. Одного разу мені вдалося спіймати коропа. Я його приглушила добряче, схопила за хвіст і понесла до сиротиця. А він дорогою ожив, зараза. Почав борсатись і вислизнув з рук. Впав на землю й довелося каменем пригріти його ще раз.
У залі повисла гробова тиша. Реріті прикусила губу. Краще б вона мовчала. Хвилювалася, щоб сподобатися аристократам, а досягла зворотного ефекту. Слова Міліан це підтвердили:
— Холдере, де ти знаходиш цих наречених? Одна гірша іншої. Вже б краще була та силурійка. Вона хоча б дотримувалася етикету і не клала лікті на стіл.
Реріті поспішно забрала лікті зі столу. Забула. Про лікті її попереджала Дораті. Дівчина винувато опустила голову:
— Вибачте. Мене ніхто не вчив правил етикету. Я не навмисно нехтую ними.
Реріті почувалася жахливо. Принижена, зневажена, відчувала себе завбільшки з комаху. Мабуть, Холдер остаточно переконався, що вона йому не пара. Люсінда точно так би не поводилася. Напруження у залі розбавила Фелісія:
— А мені сподобалися історії Реріті. Вони щирі. Набридли нудні розмови придворних дам про погоду та столичну моду.
До кінця вечора Реріті боялася зробити зайвий рух і дуже зраділа, коли ця каторга закінчилася. У супроводі Холдера зайшла до покоїв. Він мовчав, не дорікав, та не обговорював її помилки. Дівчина боялася, що це тиша перед бурею. Герцог направився до своєї спальні:
— Йди переодягайся. Я незабаром прийду і тебе прив’яжу. На жаль, сьогодні не встиг поговорити з придворним магом.

Камеристка допомогла Реріті роздягнутися. Дівчина розуміла, що з корсетом вона сама не впорається. Одягнута у нічну сорочку напружено чекала на прихід Холдера. Лежала у ліжку накрита ковдрою й обдумувала свою ганьбу. Нарешті чоловік зайшов до кімнати. Мовчки сів на ліжко та почав зав’язувати руку. Реріті не витримала, та порушила тишу:
— Все так погано? Я дуже осоромилася перед твоєю сім’єю?
— Гадаю цю вечерю вони запам’ятають надовго. Леді не їдять суп без ложки, не ловлять рибу, та не глушать її каменем. Тим більше не гублять її дорогою. Добре, що хоча б про жаб ти змовчала, — несподівано Холдер розсміявся, — вираз обличчя Міліан багато чого коштує. Ти вразила її наповал. Вона не чекала таких історій.
— Ти не сердишся на мене?
— Ні, на відміну від інших, ти щира, поводишся природно і не намагаєшся здаватися кращою, ніж є насправді. Ти — унікальна дівчина.
Чоловік зав’язав руку та повільно провів пальчиками до ліктя, окреслюючи вену. Обережно взяв іншу руку дівчини й обвів руну на зап’ястку. Реріті плавилася від цих рухів. Здавалося, Холдер навіть не уявляв, як діє на неї. Дівчина, спрагла за його дотиками, несвідомо підставила руку під п’янкі пестощі. Чоловік не відривав погляду від руни:
— Мабуть, наш зв’язок надто міцний і не вийде його розірвати.
— І ти з цим змиришся?
Холдер скупо всміхнувся, нахилився і поцілував дівчину у лоб:
— Добраніч, Реріті.
Чоловік пішов, загасивши свічку. Не відповів. Отже, не змириться і шукатиме способи розірвати вікях. Усвідомлення цього боляче пронизало серце. Не знала, що робити зі своїм коханням. Вранці Холдер мовчки розв’язав її руку та вийшов з покоїв. Дівчина одягнула повсякденну сукню й із сумом відзначила — від тої граційної дами, якою вона була вчора, не залишилося й сліду. Лорана принесла сніданок та сіла за стіл:
— Бачиш, я знову сніданок тобі принесла. Герцог тебе береже, навіть працювати не змушує. Щаслива ти, Реріті. Хоч кілька днів поживеш, як справжня принцеса. Не думаю, що після весілля Люсінда дозволить тобі жити тут. Дарма ти приховувала свої стосунки з Холдером. Вже всі знають, що ти його наложниця. Ще жодна дівчина не жила у покоях придворного джентльмена, як тобі вдалося досягнути аж такої прихильності?
— Я йому не наложниця, — від злості Реріті надто різко занурила ложку у кашу й вона трохи розбризкалася на столі. Лорана недовірливо зіщулила очі:
— Звісно, саме тому ти живеш у його покоях, не працюєш і я тобі прислуговую.
Реріті зрозуміла як це все звучить не правдоподібно і більше не сперечалася. Зрештою Лорані не обов’язково знати, що Холдер не бажає її уваги. Після сніданку, дівчина старанно вишивала хустинку. Підібрала темно зелений колір ниток та вишила руну, що прикрашала зап’ясток. Золотиста рамка навколо додавала елегантності, а внизу Реріті нанесла ініціали Холдера. З нетерпінням чекала миті, коли побачить чоловіка.
Нарешті почула скрип дверей і сподівалася, що то прийшов її коханий. Реріті ніколи не вирізнялася терплячістю. Вона зважилася та мала твердий намір розповісти про свої почуття. Хоч і знала, чоловік не відповість взаємністю, але сподівалася, що її кохання згодом розтопить його серце. Охайно склала хустинку у квадратик та вийшла з кімнати. Не роздумуючи, побігла до його спальні й, поки не передумала, різко відчинила двері.
Холдер стояв тільки в одних штанах. Спітніла сорочка висіла на ширмі, а чоловік витирав пружні м’язи живота рушником. Широкі плечі та мускулисті руки привертали увагу. На бронзовій шкірі виднілися краплі води. Поруч дівчина помітила миску з водою і сором’язливо відвела погляд:
— Вибач, мені не слід було вриватися. Я мала б постукати.
— Не хвилюйся про це. Я щойно з тренуванння. У тебе щось сталося? — Холдер закинув рушник на плече та, абсолютно не соромлячись своєї оголеності, підійшов до дівчини. Вона кивнула:
— Так, тобто ні. Я хотіла подарувати тобі ось це, — тремтячими руками Реріті простягнула хустинку. З певною недовірою герцог взяв її до рук та розклав, вдивляючись на малюнок. Дівчина наче виправдовувалася перед ним:
— Це хустинка в замін тієї, яку ти мені дав мені у перший день нашого знайомства. Сподіваюся вишита руна нагадуватиме тобі про мене. Я не знаю, як складеться майбутнє, але хочу, щоб у тебе залишилося щось на пам’ять про мене. Надіюся ти приймеш цей подарунок.
Холдер обвів пальцями вишиту руну:
— Звісно прийму. Дякую за хустинку, — чоловік зробив крок та злегка обійняв Реріті. Ледь відчутний поцілунок обпалив щоку. Холдер різко випрямився і відхилився. Дівчина схопила його лікті:
— Зачекай, це ще не все. Я хочу зізнатися…, — слова важкою грудкою скупчилися у горлі Реріті. Хвилювання розгорілися у грудях й спробувала виштовхати з себе хоча б щось, — ти дуже мені подобаєшся і здається я тебе…