Глава 10

Герцог під’їхав до озера та зістрибнув з коня. Реріті розвернулася до нього обличчям. Збентежившись всього на мить, широко всміхнулася:
— Теж вирішив освіжитися?
Холдер стиснув руки в кулаки. Як вона сміє? Загрозливо поклав руки в боки:
— Негайно виходь з води.
— Не можу, адже тоді ти побачиш мене у непристойному вигляді.
— А те, що тебе вже побачили у такому вигляді придворні, які відправилися на полювання, тебе не хвилює?
— Справді? — у Реріті округлилися очі, — я не знала, що тут відбувається таке цікаве дійство, — вона байдуже стиснула плечима та попливла до берега, — минулого вже не змінити. Якщо бажаєш приєднатися, то я не заперечую, водичка — супер.
— Негайно виходь на берег, інакше я особисто витягну тебе з води. Як ти взагалі опинилася на озері?
Дівчина повільно підпливла до берега. Важко дихаючи, пояснила:
— Мене відправили збирати малину для приготування десерту. Я стомилася і вирішила освіжитися. Не бачу у цьому трагедії.
Тільки тепер Холдер помітив на траві два кошики з малиною, сукню та взуття дівчини. Вона вийшла на берег і мокра сорочка обліпила струнке тіло. Герцог подумки повторював собі — він джентльмен, і намагався не дивитися туди, куди манив погляд. Вже не розумів на кого сердився більше: на Реріті, за її нерозважливі вчинки, чи на себе, за те, що змусив її вилізти з води та постати у такому вигляді. Чоловік гнівно насупив брови:
— Ти з глузду з’їхала? Абсолютно не думаєш про себе. Леді не купаються в озері у спідній сорочці, а тим більше не стрибають з тарзанки.
— Я не леді, мені можна.
— Тебе абсолютно не бентежить, що твої купання побачили чоловіки?
В очах дівчини промайнув сором. Вона стиснула гульку на голові і з волосся на землю впало кілька крапель води.
— Я їх не помітила. Навіть не знала, що тут хтось буде, але на такий випадок залишила сорочку. Я ж не голяка купалася, не розумію, чого ти так кричиш.
Холдер і сам не розумів чому так гнівався. Хотілося заховати від чужих споглядань цю невгамовну дівчину. І хоч зараз їх ніхто не бачив, проте бажання прихистити Реріті у своїх обіймах ніде поділося. Вона байдуже змахнула рукою:
— Припини. У спекотний день ми часто тікали з сиротинця до озера. Плавали, бризкалися водою та ловили жаб. Не роби з цього трагедії.
— Жаб? — Холдер гидливо скривився. Дівчата, яких він знав, навіть не наблизилися б до жаб, не говорячи вже про те, щоб їх торкатися. Реріті руйнувала усі уявлення про жінок, які склалися у голові чоловіка. Дівчина стиснула плечима:
— А що такого? Веселе заняття, до речі. Знаєш, які вони прудкі?
— Уявляю, — Холдер з цікавістю спостерігав, як дівчина видавлює краплі води із сорочки, — і тебе не бентежило, що ти до них торкалася?
— Ні, вони ж чисті. Днями у воді киснуть. Хочеш поплавати?
— Ні, — Холдер насупив брови та прискіпливо дивився на дівчину, яка продовжувала викручувати одяг на собі.
— Чому? Боїшся, що хтось побачить тебе у спідній сорочці?
— Я не ношу спідніх сорочок.
— Тоді тобі тим більше нема чого соромитися. Щоб шановний герцог не згорів від сорому, я не дивитимуся.
Від почутого, Холдер зарився рукою у руде волосся. Його дратувала ця дівчина. Ще ніхто так зухвало з ним не розмовляв. Одночасно хотілося і навчити манерам, і щоб вона не втрачала своєї індивідуальності. Змішані почуття осіли на грудях чоловіка. Він втомлено провів пальцями по очах:
— Нечувано! Одягайся і пообіцяй більше так не поводитися.
— Чому? Я не знала, що плавати заборонено. Тим більше тут тарзанка є, отже хтось точно купався, — Реріті припинила скручування сорочки й випрямила спину. Чоловік похитав головою:
— Не заборонено, але леді не личить так поводитися.
— Я не одна з тих манірних придворних дам, до яких ти звик. Я бачила, як вони дивляться на тебе із захопленням. Ховаються за широкими віялами, присідають в реверансах, — Реріті зробила глузливий реверанс, — подають ручку, — дівчина простягнула руку, — о, герцогу, поцілуйте мої пальчики.
— Поцілую, чого ж не поцілувати? — Холдер підхопив її гру, спіймав долоню та чмокнув у руку. Випрямився, притягнув дівчину до себе, притиснув за талію, та вдивлявся в її обличчя. На відстані кількох сантиметрів від його вуст, Реріті прошепотіла:
— Цікаво, у губи ти їх теж цілуєш, не роздумуючи?
— Тільки дуже вродливих.
Несподівано для себе, Холдер припав до вуст дівчини з поцілунком.

Наче куштуючи п’янкий нектар, жадібно ковзав її губами, досліджуючи кожний куточок. М’які, хмільні, з присмаком малини, дурманили свідомість. Широкими долонями пестив спину та міцно тримав у своїх обіймах. Поруч з нею серце вилітало з грудей, під ногами не відчувалося землі й здавалося, за спиною виросли крила. Вона надавала сил, впевненості, а душа нарешті віднайшла спокій та більше не розривалася від нерозділеного кохання.
Усвідомивши, що дівчина не ворушиться, різко відхилився. Весь час, поки він цілував її, насолоджуючись солодкими вустами, вона не відповідала, не рухалася, здавалося навіть не дихала й перетворилася на камінь. Очевидно Реріті не хотіла цього поцілунку, а він, не враховуючи її бажань, зацілував кожний міліметр спокусливих губ. Йому сподобалося її цілувати. Цю дівчину хотілося смакувати ще, ділити з нею одне дихання, та втішатися у її обіймах. От тільки вона цього геть не бажала. В її очах застиг переляк та німе питання. Холдер змусив себе вимкнути всі почуття і з його грудей вирвався сталевий голос:
— Якщо не можеш дограти до кінця, то не розпочинай гру. Одягайся. Я проведу тебе до палацу.
Відпустив дівчину та розвернувся. Важко дихаючи, намагався заспокоїтися. Не розумів, що з ним відбувається. Чому поруч з нею світ змінюється та сяє яскравими барвами. Вона дратувала до побіління в кісточках і водночас її хотілося обійняти, цілувати, оберігати. Холдер, наче позбавляючись мани, потрусив головою. Йому варто думати про весілля з Люсіндою, а не цілувати Реріті.
Позаду чув шурхотіння сукні, проте не розвертався. Не хотів бентежити дівчину й дав їй час одягнутися. Звук кроків, які віддалялися змусили чоловіка подивитися на Реріті. З кошиками в руках, вона впевнено віддалялася від нього.
— Ти куди?
— До палацу, — дівчина говорила навіть зупиняючись та не дивлячись на нього. Явно чимось ображена, пришвидшила ходу, — не відволікатиму шановного герцога від полювання. Крім того, спільна поява у палаці, породить зайві плітки, які може почути ваша справжня наречена. Вдалого полювання!
Реріті зникла за деревами. Холдер прикусив губу, щоб не вилаятися. Зрештою, поважному джентльмену не личить так висловлюватися. Подумати тільки! Ловила жаб. Цікаво, що ще робила Реріті. Не здивується, якщо вона ще й черв’яків для риби викопувала. Зрозумівши, що його думки рухаються не у тому напрямку, застрибнув на коня. Смикнув за вуздечку й направився до лісу.
Настрій остаточно зіпсувався. Азарт полювання зник, й всупереч бажанню, чоловік приєднався до решти мисливців. Граф Нолаф їдко всміхнувся:
— Поки ви вирішували свої справи, нам зустрівся олень. Ми розділилися на дві групи й оточимо його з усіх сторін.
— Мудре рішення, — Холдер хоч і погодився, проте думками перебував далеко звідси.
Раптом відчув гострий біль у животі. Тепла рідина потекла шкірою та забарвила одяг у червоний колір. Холдер зупинив коня. Гарячково розстібнув камзол та сорочку. Збоку на животі виднілася кривава рана. Чоловік похитнувся та ледь не впав з коня. Схопився долонею за рану й кров забарвила пальці. Його стан помітив Глінкус. Гвардієць розвернув коня та помчав до герцога.
— Що з вами, Ваша Світлосте?
Холдер і сам не розумів що з ним. Він не міг поранитися. Глінкус спішився та допоміг герцогу злізти з коня. До них наближалися придворні й Холдер зрозумів у чому справа. Схопив Глінкуса за плече та прохрипів:
— Реріті. Знайди її.
Наближення придворних змусило чоловіка замовкнути, проте гвардієць чітко почув наказ та кивнув. Холдер ліг на землю і над ним схилився мисливець:
— Схоже на рану від стріли. От тільки де стріла?
Глінкус помчав на коні у зарослі лісу. Холдер сподівався, що він встигне врятувати Реріті та його. Реріті. Хвилювання за дівчину шматували душу. Хотілося притиснути до себе це невгамовне дівчисько і добре провчити. Вона знову знайшла неприємності. Припустив, що огри знайшли дівчину. Перед очима забігали чорні цятки. За мед не вбивають, тут явно щось серйозніше. Йому варто було наполягти, натиснути та дізнатися правду.
Рану туго перев’язали й відправили чоловіка до палацу. У цілительській обробили рану. Цілитель насупив сріблясті брови:
— Рану потрібно зашити. У вас вікях. У вашої нареченої таке саме порання. Її теж необхідно оглянути. Я маю знати, кого поранили насправді.