Глава 8

Промову батька пропустив крізь вуха й почув лише момент, де він оголошує про заручини.
Холдер поглядом відшукав Реріті. Дівчина продовжувала розкладати тарілки, наче нічого не сталося. Регент продовжував:
— Вам відомо, що у мого сина, герцога Холдера Ордубійського, встановлений вікях. У цілях безпеки ми мовчали та не розголошували цю подію. Проте сьогодні — день офіційних заручин герцога Холдера Ордубійського та графині Люсінди Монтеріс.
У залі повисла гнітюча тиша. Всі погляди були прикуті до герцога. Холдер підвівся та звернувся до графа Монтеріса:
— Я, герцог Холдер Ордубійський, прошу руки вашої доньки, графині Люсінди Монтеріс. Я бажаю одружитися з нею.
Граф нервово облизав губи. Звісно він знав, що відбудеться на цій вечері, проте здавався схвильованим. Він підвівся та кивнув:
— Я даю згоду на цей шлюб. Для мене честь, стати частиною вашої родини.
Люсінда підвелася й задоволено кивнула. До герцога підійшов придворний маг. Він підтягнув рукав Холдера та продемонстрував зап’ясток з руною усім присутнім. Потім, таке саме зробив з рукою Люсінди. Її руну трішки заставала тканина сукні, у якій губилися чорні візерунки. Маг швидко опустив руку дівчини й пафосно виголосив:
— Засвідчую істинність вікяху. Вітайте наречених!
Залом лунали оплески. Холдер помітив як насупився граф Донаван Рікенський. Герцог демонстративно схопив руку дівчини. Не віддасть. Тепер вона його. Повернув голову й спіймав схвальний кивок батька. Глянув в інший бік і його серце обпекло тисячами іскор. Реріті, наче нічого не сталося, з байдужим виразом обличчя і далі розкладала тарілки. Її все одно на його заручини. Холдер стиснув губи. Злість розгорілася у грудях та обпікала невидимим вогнем. Отже, у Реріті й справді стосунки з іншим чоловіком. Хоч все складалося на його користь, але чомусь ця думка дратувала.
Після вечері у своїх покоях Холдер ходив босими ногами по килиму і чекав на Реріті. Їм необхідно поговорити та все з’ясувати. Не хотів, щоб дівчина вигадувала зайве, тому і наказав запросити її до себе. Нарешті почувся невпевнений стук у двері.
— Заходьте!
Холдер вчепився поглядом у дівчину, яка несміливо зупинилася на порозі. Він кивнув і Реріті пройшла всередину. Зробила незграбний кніксен та схилила голову. Він її не впізнавав. Не розумів, де поділося те жваве дівча з набридливими розмовами. Щось змінилося у ній. Можливо, закохалася в іншого й боїться про це повідомити? Чоловік змахнув рукою на софу:
— Сідай. Як твої ноги?
— Мабуть, так само як і ваші. Вітаю із заручинами! — Реріті сіла на софу й нарешті підняла погляд.

Холдер відчував потребу побачити її очі. Очікував помітити в них докір, образу, сльози. Натомість вони здавалися ясним небом серед спекотного дня. Така байдужість дратувала. Чоловік розмістився у кріслі навпроти:

— Дякую! Ми з Люсіндою давно говорили про це, а коли сьогодні на плацу всі побачили мою руну, потрібно було щось вирішувати. Ти ж розумієш, що з тобою я одружитися не можу.

— Звісно. Я й сама не хочу нашого шлюбу, тому потішена вашими заручинами, — ці слова, мов гострі шипи обсіли серце Холдера. Потішена. Вона потішена. Від злості герцог стиснув руки в кулаки, а дівчина продовжувала байдужим голосом, — але у мене й досі руна на руці. Ми пов’язані. Якщо проженете мене з палацу, то я не можу гарантувати вашу безпеку.

— Ніхто тебе проганяти не буде, — чоловіка обурило таке припущення. Реріті нікуди йти, й він про це знав. Навіть, якби не вікях, то він не зміг би викинути на вулицю дівчину. Наче виправдовуючись, пояснив, — справжні служниці завжди потрібні. Як ти опинилася у залі? Я ж наказав знайти тобі роботу подалі від зайвих очей.

— Одна служниця захворіла і я захотіла допомогти. Зрештою покласти тарілки на стіл та забрати брудні не потребує високої майстерності.

 Примостивши руки на колінах, Реріті посміхнулася. Своєю посмішкою збентежила чоловіка. Милі ямочки на щоках хотілося цілувати, як і вуста, що за кольором нагадували стиглі вишні. Його дратувала власна реакція на цю дівчину. Холдер насупив брови:

— Це потрібно робити, не штурхаючи поважних джентеменів у плече.

— То сталося випадково і лише раз, — виправдовуючись, дівчина стиснула плечима, — як вам вдалося створити вікях з Люсіндою, не розірвавши наш? Адже ви його не розірвали?

— Не розірвав. Це виявилося складніше, ніж я гадав.

Дівчина зіщулила сині очі й злегка нахилилася вперед. Від цього руху її декольте стало глибшим і приковувало погляд. Чоловік змушував себе дивитися на її обличчя. Вона, наче не розуміла, як діє на герцога, схрестила руки на колінах:

— Обідом, мене наче вдарило блискавкою та жбурнуло на підлогу. У руку ніби забили цвяхи й вона боліла деякий час. Я перебувала у пральні та раділа, що моє падіння ніхто не помітив. Припускаю, ти теж це відчув. Намагався розірвати вікях, так?

Реріті виявилася розумнішою, ніж гадав герцог. Одразу помітив як її звертання змінилося  на “ти”. Він кивнув:

— Так. Проте магії Люсінди недостатньо. У неї фальшива руна і так буде доти, поки я не знищу вікях з тобою.

Дівчина посмутнішала. У водних плесах, якими здавалися її очі, з’явився смуток.

— Ви кохаєте її?

— Вона моя наречена і майбутня дружина. Я до неї не байдужий. А ти? Тобі хтось подобається?

— Ні, — дівчина перелякано похитала головою, а її щоки спалахнули вогнем і герцог зрозумів — Реріті бреше. Сподівався сьогодні він дізнається ім’я її таємного залицяльника, з яким вона ховалася у ткальні. Чоловік підвівся та простягнув руку: