Глава 7

Через годину сидів у кріслі у своїх покоях та дивися на двері. Прийде чи ні? Ці здогади не давали спокою. Нарешті у двері постукали й вони відчинилися. Неквапливою ходою, до покоїв зайшла Люсінда. Пшеничне волосся зібране у високу зачіску, на блідих щоках вигравав рум’янець, а сірі очі дивилися з цікавістю. Вона схопила тканину синьої сукні та зробила реверанс.
— Вітаю, герцогу Ордубійський!
Підвівшись, Холдер підійшов до неї. Галантно поклонившись, схопив тендітні пальчики та поцілував. Не поспішав відпускати руку дівчини зі своїх долонь:
— Я радий, що ви прийняли моє запрошення. Прошу, проходьте.
Герцог супроводив Люсінду до крісла, у якому вона зручно розмістилася. Чоловік сів навпроти та спіймав розчарування в очах дівчини:
— Зізнаюся, було несподівано отримати сьогодні від вас листа. Я чула про вікях і гадала, ви зайняті зі своєю нареченою.
Холдер міцно стиснув губи. На жаль, чутки швидко поширилися. Проте її обізнаність полегшувала розмову. Чоловік поправив шийну хустку та кивнув:
— Так, у мене з’явився вікях, але, на жаль, не з тією дівчиною, з якою хотілося б. Мабуть, ви помічали мою увагу до вас на балах. Якщо відверто, то саме вас я бачив своєю нареченою. Проте втрутився випадок і все пішло не за планом. Я пропоную вам стати моєю дружиною.
У кімнаті запанувала тиша. Люсінда сиділа непорушно, а на її обличчі з’явилася недовіра. Вона підозріло зіщулила очі:
— Але у вас уже є вікях. Ви наречений іншої жінки.
— Це не так. Я не пропонував їй заміжжя, а вікях між нами виник випадково. Його можна скасувати. Напевно вам, як і всім, відомо, що одного разу я вже був зарученим, але, як бачите, той вікях вдалося зруйнувати. Я хочу утворити вікях з вами.
Дівчина вибрала з кишені віяло та почала обмахуватися ним. Здавалося — їй катастрофічно не вистачає повітря.
— Ваша пропозиція мене здивувала. Вчора я мала неприємну розмову з батьком. Він хотів, щоб я вийшла заміж та запропонував двох кандидатів. Одним був граф Рікенський.
— Він же одружений, — Холдер пискнув і намагався зрозуміти чи дівчина не жартує. Вона похитала головою:
— Не Леслі, а Донаван Рікенський.
В уяві Холдера одразу постав Донаван Рікенський із сивою шевелюрою та зморшкуватими руками. Герцог мав необачність припустити, що серед претендентів на руку графині розглядали сина Донавана, Леслі. Холдер провів пальцями по бороді:
— Але він значно старший за вас.
— Знаю і шлюб з вами видається мені кращим варіантом. Другим кандатом були ви. Не сприйміть за легковажність, проте ви давно хвилюєте моє серце.
Люсінда завмерла й вже не розмахувала віялом. Її погляд застиг на чоловіку. Здавалося вона навіть затамувала дихання в очікуванні відповіді. Холдер підвівся та підійшов до неї. Ставши на одне коліно, схопив її долоню:
— Ви зробите мені честь, вийдете за мене заміж?
— Так, — Люсінда погодилася нероздумуючи. На її обличчі засяяла усмішка.
Холдер поцілував її пальчики. Ось і все. Він зробив вибір та скоро одружиться. Проте радості не відчувалося. Зрештою, сподівався з Люсіндою нарешті не згадуватиме про Аріеллу. Він обережно підняв рукав сукні та оголив зап’ясток дівчини:
— Ми закріпимо наш союз вікяхом. Якщо ваша магія виявиться сильнішою, ніж магія дівчини з якою я випадково уклав вікях, то руна з’явиться на вашій руці, а на її зникне.
Холдер змахнув рукою і сподівався позбутися вікяху з Реріті. Мимоволі згадалися її сині очі, які наче глибокі плеса, заворожували красою. Її світле волосся, губи, наче стиглі вишеньки, виразні форми, які підкреслювала сукня і весь час зісковзувала, стрункі ніжки… Під час цього спогаду його вуст торкнулася легка посмішка. Люсінда впустила віяло на підлогу та перелякано схопила руку чоловіка:
— Зачекайте, хіба вікях не потрібно укладати публічно, урочисто, у присутності свідків?
— Зазвичай так, але у мене вже є руна. Я сказав регенту, що вона ваша.

Дівчина дивилася здивованими очима. Вона насупила брови:

— Навіщо ви зробили?

— Бо хотів одружитися з вами. Регент знав про це і сам припустив, що вікях укладений з вами, а я не заперечив. Сьогодні відбудеться урочиста вечеря, на якій офіційно попрошу вашої руки. Ми маємо продемонструвати вікях, – помітивши вагання у очах дівчини, Холдер доторкнувся її обличчя. Ніжно провів пальцем вздовж щоки та повільно рухався до губ Люсінди, — я знаю, не про такі заручини ви мріяли, але, на жаль, це все, що я можу запропонувати. Після одруження я відправлюся управляти герцогством і моєму маєтку потрібна господиня. Потрібні ви.

Холдер потягнувся та згріб вуста дівчини у легкому поцілунку. Сподівався вона відповість взаємністю, а не ляпасом. Люсінда не опиралася. Вона ковзала губами по його вустам. Її м’які губи зовсім не виклакали захоплення. Чоловік сподівався, що з часом у нього прокинуться хоч якісь почуття до неї. Зрештою він її поважатиме. Вона — матір його майбутніх дітей та жінка, з якою він проживе усе життя. Відхилився та поглянув у сірі очі:

— Боюся, якщо ваш батько дізнається, що вікях укладений не з вами, то він заборонить цей шлюб. Дозвольте спробувати з’єднати наші долі.

Люсінда невпевнено кивнула. Холдер змахнув рукою над її зап’ястком. З його долоні вилетів вогонь, оповитий червоним туманом. Він обвив руку дівчини й герцога вдарило струмом. Удар був настільки сильним, що його відкинуло назад. Чоловік впав на підлогу й руку пронизало болем. Люсінда скрикнула. Очевидно, вона теж відчула біль. Чоловік підвівся на ноги та кинувся до неї:

— Ви як?

— Що це було? Не знала, що утворення вікяху болючий процес.

— Зазвичай ні, хіба що… — чоловік замовк. 

Він знав те, що не хотілося озвучувати. Боязко відсунув рукав сукні та глянув на зап’ясток графині. Стиснув губи та заплющив очі. Нічого. Жодної руни, стрілки чи крапки. Йому не вдалося розірвати вікях з Реріті. Сумнівно, щоб простолюдинка володіла такою силою. Підозрював її батьки були сильними магами, але як дівчина опинилася у притулку, для нього залишалося загадкою. Люсінда все зрозуміла сама: