Глава 5

Реріті навіть не сподівалася почути такі факти про особисте життя Холдера. Принаймні тепер їй зрозуміла його стриманість та недовіра. Дівчина стиснула рукави камзола, який так і не повернула герцогу:
— Холдер був заручений?
— А ти не знала? Був, але ця історія залишилася у минулому. Більше як рік пройшло, а він і досі не відпустив із серця силурійку. Проте…, — управителька на мить зупинилася та явно над чимось роздумуючи, замовкла. Трохи постоявши, вирушила вперед, — якщо він тобі не сказав, то, мабуть, і мені не варто про це говорити. Але цю історію знає кожна дворова собака. Сподіваюся з твоєю появою Його Світлість забуде те нещасливе кохання.
— О, ви гадаєте, що я подобаюся Холдеру? — Реріті награно засміялася. Ця жінка навіть не підозрює, як далеко від істини, — насправді ні, Його Світлість просто пожалів і прихистив мене. Це все. Не хочеться вас розчаровувати, але він й надалі мріятиме про ту силурійку.
Жінка важко зітхнула й зупинилася перед покоями:
— Шкода. Його Світлість завжди поводився благородно, — Дораті відчинила двері й пошепки роздавала настанови, — тут ти спатимеш разом з дівчатами. Є одне вільне ліжко. Лягай, а вранці познайомишся з усіма.
Реріті не встигла роздивитися довкола, як управителька зачинила двері й кімнату поглинула темрява. Дівчина навмання сіла на ліжко, яке бачила останнім. Розгублена, не знала, що їй робити далі. Не могла спати у загальній кімнаті з усіма. Лякало, що її таємниця стане всім відома. Минулої ночі вона потягнула ліжко аж до дверей і тепер боялася припустити, що може накоїти сьогодні. Але й зовсім не спати теж не могла. У розпачі, закрила обличчя долонями. Їй навіть не дали повечеряти. Хоча голодне бурчання у животі для неї звична справа.

Зважившись, дівчина вийшла з кімнати. Шукаючи прихистку, невпевнено рухалася напівтемними коридорами. Прислухалася до звуків за дверима й сподівалася знайде відповідне місце. Помітила старі малі двері, які виділялися на фоні інших. Натиснула на ручку й вони відчинилися. Це виявилася ткальня. Місяць заглядав у вікно та дарував скупе світло. Реріті сіла на килим, над яким, мабуть, вдень працювали ткалі. Натягнуті нитки свідчили, що він ще не закінчений. Дівчина зняла туфлі й полегшено зітхнула. Вони хоч і гарні, проте добряче натерли ноги. Шкодувала, що не взяла з собою своє старе взуття. Пришила б підошву і ще трохи носила б. З ніжки зняла панчоху та прив’язала руку до верстата. Сподівалася у неї не вистачить сили посунути його. Скрутившись калачиком, швидко заснула.
Їй знову снився знайомий огр. Цього разу він мовчав, лише уважно дивився на неї. Вранці прокинулася від незнайомих голосів, які доносилися з коридору. У вікно яскраво світило сонце й дівчина смикнулася. Проспала! Найменше хотілося, щоб хтось побачив її тут. Швидко розв’язала панчоху та одягнула на себе. Взувшись, вийшла з ткальні. Попрямувала до кімнати, яку їй виділили. Там нікого не було і лише камзол Холдера, валявся на ліжку та свідчив про перебування Реріті. Дівчина не знала, куди йти, тому блукала коридорами. Побачивши Дораті, зраділа. Жінка здавалася сердитою й, поправивши чепчик, впевнено рухалася до дівчини:
— Де тебе носить? Зараз усі вже йтимуть. Ходи швидше.
Реріті покірно кивнула й змусила себе мовчати. Не хотілося, щоб жінка діймала розпитуваннями. Вони вийшли на вулицю, де зібралася невеличка юрба. Дораті владно розпорядилася:
— Приймайте новеньку, Тіфані, розкажеш, що й до чого.
Жіночка з хустиною на голові покірно кивнула. Вони вирушили вперед та з кожним кроком віддалялися від палацу. Реріті не поспішали щось пояснювати, навіть не дали поснідати. Дівчина наздогнала Тіфані:
— Куди ми йдемо?
— У поле. Жатимеш жито. Тобі не сказали? — Реріті помахала головою. Тіфані продовжила, — дивно, зазвичай людина, яка наймається на роботу, то питає, що вона робитиме.
Поле знаходилося недалеко і це потішило Реріті. Туфлі виявилися хоч і гарними, проте незручними. Довелося працювати під пекучим сонцем. Спрагла, голодна, стомлена, лічила хвилини й сподівалася на відпочинок. Нарешті їм принесли обід й Реріті сіла. Жадібно поглинула їжу і воду. Під жваві розмови робота йшла краще. Дівчина розповіла правду про себе й наче Холдер її пожалів та найняв до палацу. Про решту вона змовчала.
Після важкого дня, сиділа на ліжку й відпочивала. Ноги пекли вогнем, а від спеки розболілася голова. Вона хоч і звикла до важкої роботи, проте ці туфлі зробили день нестерпним. Дівчина потягнулася до них рукою й бажала зняти. У кімнату зайшла служниця й звернулася до неї:
— Це ти Реріті? — отримавши схвальний кивок, ширше прочинила двері, — ходімо, Його Світлість Холдер бажає тебе бачити.
Реріті розчаровано відхилилася від туфель. Доведеться ще трохи потерпіти. Вона схопила камзол та покірно вирушила за дівчиною. Кожний крок давався важко. Реріті йшла й намагалася не зважати на біль:
— До Його Світлості ще далеко?
— Він у своїх покоях. Розгніваний, злий, наказав тебе покликати. Я Лея, його особиста служниця, — дівчина вимовила це з крихтою гордості у голосі.
Зайшовши до покоїв, Реріті зупинилася біля дверей. Холдер сидів на ліжку у тонкій сорочці з-під якої виднілися міцні м’язи. Чорні штани підкочені до колін, а босі ноги торкалися ворсистого килима. Побачивши Реріті він гнівно звів брови докупи:
— Тебе нічого не турбує?
Подумки дівчина обурилася. Навіть не привітався, а ще звинувачує її у незнанні етикету. Вона повільно підійшла до чоловіка:
— Знаю, я не віддала тобі, — Реріті на мить запнулася, — е…, тобто вам, камзол. Проте вчора я забула, а вранці мене одразу відправили працювати в поле. Ми щойно повернулися і повечеряли. Я якраз хотіла запитати де твої покої.
Дівчина простягнула одяг й не помітила, що знову вжила неприпустиме “ти”. Чоловік підскочив на ноги та розлючено шарпнув за камзол. Недбало жбурнув його на ліжко та вказав рукою на свої ноги:
— Я питаю не про це. Не підкажеш, чому мене весь день болять ноги? Ще й мозолі з’явилися.