Глава 4

Реріті зніяковіло кивнула та підвелася. Їй стало соромно за свою поведінку, адже фактично вона увірвалася у кімнату до чоловіка. Мовчки вийшла на коридор та повільно попрямувала до залу. Кожний крок давався складно. Нерозношені туфлі тиснули пальці та п’яту. Дівчина зупинялася на кожній сходинці й цей спуск здавався нескінченним. Діставшись до залу, сіла за стіл й чекала на герцога.
На собі відчувала масні погляди гвардійців. Опустивши голову, побачила, що декольте сукні зсунулося донизу та ледь прикривало її пишні форми. Дівчина почала поправляти сукню. Сором обпік щічки. Реріті боялася, що чоловіки думатимуть, наче вона спеціально демонструє свої принади. Над нею нависла чоловіча постать. Холдер стояв біля столу й не відводив погляду від її цікавого заняття. Дівчина підтягнула сукню й насупила брови:
— Чому ти так дивишся? Ця сукня трішки мала на мене, я лише намагалася надати собі пристойного вигляду.
— То робила б це у своїй кімнаті, а не у залі таверни набитої чоловіками, — Холдер сів навпроти й свердлив дівчину невдоволеним поглядом, наче вона у чомусь провинилася.
— Але сукня сповзла коли я спускалася сходами. Я її перешию. Візьму тканину зі своєї старої сукні.
— На це немає часу. Доїдеш до палацу так, а там тобі пошиють новий одяг, відповідно до розміру.
— Дякую, але мене влаштує і ця, — Реріті сором’язливо опустила погляд. Їй було незручно зізнаватися, що вона не має чим розплатитися ні за одяг, ні за їжу. Їм принесли сніданок і дівчина зважилася обговорити це пікантне питання:
— Я повинна зізнатися, — спіймала на собі зацікавлений погляд Холдера. Він зіщулив очі й злегка нахилився до неї. Дівчина важко зітхнула і продовжила, — я не маю грошей. Зовсім. Проте не хвилюйся, я обов’язково поверну тобі кошти, які ти витратив на мене. Можливо у столиці знайду роботу і все віддам із зарплатні.
Погляд чоловіка змінився. Став здивованим та розгубленим. Холдер навіть їсти перестав. Дівчина не знала, чи то не смакує йому каша, чи то він засмутився, що зараз не отримає гроші. Зрештою він ковтнув:
— Можеш не хвилюватися. Потім вирішимо це питання. Їж і не переймайся, я все оплачу, — чоловік підсунув тарілку до неї. Двічі повторювати йому не довелося. Реріті накинулася на їжу й швидко їла. І хоч голод їй не дошкуляв, але вона не хотіла втрачати шанс поїсти. У притулку всі звикли їсти поки є, і Реріті успішно користувалася цією мудрістю. До них підійшов гвардієць та звернувся до Холдера:
— Дозвольте приєднатися.
— Сідай, — герцог продовжував їсти й навіть не глянув на підданого.
Чоловік сів за стіл й поставив перед собою миску каші. Відкусивши шматок хліба, приголомшив Реріті новиною:
— Якщо поквапимося, то ввечері прибудемо до маєтку графа Норкліфа.
— Я передумав. Не хочу у нього зупинятися, — Холдер продовжував їсти, — поквапимося і ввечері прибудемо до палацу.

— При всій повазі, але ми не встигнемо.
— Тоді приїдемо вночі, — сталевий тон герцога не терпів заперечень.
Реріті відчула на собі масний погляд гвардійця. Припускала, Холдер не бажає гостювати у графа саме через неї. Раптом герцог розстібнув камзол, підвівся та накинув свій одяг на плечі дівчини:
— Тут холодно. Гадаю у цьому тобі буде зручніше.
Голос чоловіка звучав роздратовано. Реріті опустила голову й побачила, що сукня знову сповзла. Одразу занурила руки у широкі рукави та почала застібати ґудзики:
— Дякую! Хто ж знав, що тут такі протяги.
Звісно протягів не відчувалося, але Реріті була вдячна за камзол, сподівалася тепер вона позбудеться хтивих поглядів у свій бік. У кареті Холдер знову набризкав на неї свої парфуми. Гадав, огри не відчують дівчину, якщо вештатимуться десь поруч. Замотана у камзол Холдера, Реріті жадібно вдихала аромат чоловіка. До вчорашнього дня, вона жодного разу не користувалася парфумом, тому терпкий запах здавався незвичним.
Вони їхали весь день, зрідка роблячи невеликі перерви. Як і попереджав гвардієць, вони не встигли до столиці до настання ночі. Холдер вперто не бажав зупинятися. Після чергової зупинки, він задоволено потер долоні:
— Якщо продовжимо шлях, то після опівночі прибудемо до палацу. Це мене влаштовує. Не хочу марнувати час.
— Але, Ваша Світлосте, чому такий поспіх? — у голосі Глінкуса відчувалася тривога. Холдер підійшов до карети й розлючено гаркнув:
— Не твоя справа. Роби, що велено.
Він простягнув руку й на його долоні з’явилася вогняна куля. Кругла, з червонуватим вогником всередині, освітлювала шлях. Реріті плеснула в долоні:
— Маг вогню! Подумати тільки. Я читала про цей дар, але ніколи не бачила, — дівчина не приховувала захоплення. Вона підійшла до герцога та несміливо простягнула руку, проте торкатися до кулі не наважилася:
— Пече?
— Мене ні, — Холдер злегка всміхнувся, — можеш доторкнутися.
Реріті боязко торкнулася пальчиком кулі. Тепло огорнуло шкіру, проте не обпікало. Червоні іскри закрутилися у танці та зачаровували кожним рухом. Холдер змахнув рукою й куля відлетіла до коней. Зависла над ними яскравою сферою. Слідом за нею утворилася ще одна й зависла над передком, де сидів кучер. Холдер пояснив:
— Цей вогонь для освітлення. Він освітлюватиме шлях, а ці, — чоловік створив трішки менші кулі й запустив у карету, — даруватимуть світло нам. Заходь, не бійся, це безпечно. Я контролюю свою магію.
Дівчина зайшла до карети й не відводила погляду від куль. Дві невеликі сфери зависли біля вікна. Холдер сів навпроти Реріті й карета рушила вперед. Трохи помовчавши, чоловік злегка нахилився:
— Скоро ми приїдемо до столиці. Я — публічна людина. Всі стежать за моїм кроком і я не маю право на помилку. Сподіваюся, ти розумієш, що про вікях ніхто не повинен знати?
Дівчина невпевнено кивнула. Звісно, герцогу соромно назвати своєю нареченою просту дівчину із сиротинця. Вона ж нічого про нього не знала. А якщо у Холдера є наречена? Кохана? Або дружина? Буває ж таке, що одружуються, але вікях не створюють. Реріті запанікувала. Коли вона хвилювалася, то ніколи не могла мовчати:
— У тебе є кохана дівчина?
— Що? — чоловік скривився так, наче об’ївся кислих лимонів, — ні, не важливо. Справа не у цьому. У мене є недруги. Якщо вони захочуть позбутися від мене, то легше це зробити вбивши тебе.
По спині дівчини пробіглися мурашки, залишаючи по собі крижану стежину. Створюючи вікях вона про це не подумала. Хотіла врятуватися від огрів, а натомість втрапила в іншу халепу. Дівчина приклала долоню до серця:
— Тебе вже намагалися вбити?
— Ні, але не виключено, що спробують. Я не хочу, щоб хтось знав про наш зв’язок. Ти зможеш тримати це у таємниці? Зрештою, ми все одно знищимо вікях, тож нам не потрібно зайвого розголосу. Я навіть заплачу за твоє мовчання.
Дівчина ображено надула губи. Прикро, що чоловік вважає її корисливою особою. Хоча, у нього не було причин думати інакше. Вона ж насильно зробила його своїм нареченим. Хоч і тимчасово, і не по-справжньому. Хотілося відмовитися від грошей, але, згадавши, що у неї немає жодної монети, змусила себе невпевнено кивнути.
Вони їхали довго. Під монотонний цокіт копит та похитування карети, Реріті почала засинати. Усвідомивши це, дівчина злякалася. Їй не можна спати. Якщо вона засне, то Холдер дізнається її таємницю. Тоді він точно пришвидшить розірвання вікяху й прожене геть. Щоб не заснути, боляче тиснула на пальці та щипала себе за руку. Герцог, спершись об стінку карети, схилив голову на бік. Заплющив очі й здавалося він спить. Тепер дівчина могла добре його роздивитися. Суворі риси обличчя більше не лякали, бронзові пасма волосся впали на лоб, а густа борода додавала зайвих років. Карета зупинилася й дівчина перелякано відвела погляд до дверей, які відчинилися. Всередину заглянув гвардієць.
— Ми на місці, Ваша Світлосте!