Глава 2

Погляд дівчини перелякано забігав каретою. Холдер бачив, щоб вона не сказала – це буде брехня. Реріті дивилася на підлогу.
— Вони гадають, що я взяла їхній мед. Точніше мед, який вони вважають своїм. Але дикі бджоли на те й дикі, що нікому не належать, чи не так? Насправді мед взяла Лізабет, а коли нас побачили огри, то вона одразу тицьнула мені в руки цебро з медом. Я мед взагалі не люблю і не їм. Від нього свербить тіло, зуби наче випадають, а від того солодкуватого запаху я чхаю.
Дівчина швидко торохтіла й Холдер намагався спіймати суть. Недовірливо насупив брови:
— Огри переслідують тебе через мед? Ти хоч сама чуєш, як це звучить?
— Як є, так і звучить. Мені не відомо про дивацтва огрів. Мед ми їм віддали, а вони сказали відпрацювати борг. Але я ж ні в чому не винна. Огр мене схопив, посадив перед собою й кабан поніс нас у невідоме для мене місце. Вночі, коли вони заснули, я змогла втекти. Намастила шкіру смердючою глиною й сподівалася, що вони мене не знайдуть. Коли ви були у таверні, я сховалася у возі. Решту ти знаєш.
У кареті нависла напружена тиша. Знадвору доносився цокіт копит та розмова гвардійців. Холдер повільно провів пальцями по мідній бороді:
— У своєму житті я чув багато брехні та неймовірних історій. Але вони хоч трохи здавалися правдоподібними. Твоя ж історія більше схожа на невдалу вигадку, складену наспіх.
— Я не винна, що ці огри подуріли, – наче обурившись, дівчина вдарила долонею по оксамитові обшивці лавки, — можливо мед — це тільки причина. Всім відомо, що вони роблять з дівчатами. Не хочу такої долі. Якби я щось вигадувала, то сказала б щось більш правдоподібне.
Холдер притулився плечима до стіни. Уважно вивчав поглядом дівчину та намагався зрозуміти, чому вона бреше. Розтріпане волосся припорошене глиною й неможливо роздивитися якого воно кольору: пшеничного чи молочного. Пасма збиті в окремі вузлики, на обличчі залишилися сліди від глини, а губи хоч і повні, але сухі та потріскані. Великі сині очі заворожували. На фоні засмаглої шкіри здавалися виразними та яскравими. Якби не її зовнішність, то можна припустити, що дівчина з керкерських кочових племен. Вони смагляві, з чорним волоссям та очима і якраз проживають недалеко від огрів. Проста порвана сукня виказувала в ній селянку. Проте, зазвичай не титуловані особи неФ володіють магією, а у цій дівчині відчувався високий потенціал. Чоловік склав руки на животі:
— Припустимо, я повірив. Огри переслідують тебе через мед. Чесно – абсурдно звучить. Отже, ти володієш магією. Хто твої батьки?
— Не знаю. Я виросла у сирітському притулку, — дівчина стиснула плечима.
Це здалося Холдеру підозрілим. Знать точно не буде залишати дітей у притулку, а магія властива переважно аристократам. Хіба що ця дівчина народилася поза шлюбом. Але навіть у такому випадку її могли віддати на виховання у пристойну сім’ю, а не у сирітський притулок. Закралися припущення, що Реріті збрехала і про це. Чоловік хижо зіщулив очі:
— Який твій дар?
Дівчина мовчала, наче роздумувала над відповіддю. Холдера дратувала її поведінка. Вчепилася у нього наче реп’ях, обманює, не довіряє й схожа на аферистку. Одного разу він вже врятував дівчину. Як наслідок залишився з розбитим серцем. Проте цього разу так не буде. Він не може закохатися знову. Тим більше у Реріті. Потрібно розірвати вікях і вони розбіжаться у різні сторони. Його не має турбувати навіщо ограм потрібна ця дівчина. Вона, наче почула думки герцога, на одному подиху випалила:
— Інколи мені сняться пророчі сни.
— Шкода, що про огрів не наснилося, — Холдер зауважив, що цього разу дівчина не ховала погляд й, мабуть, це єдине, про що вона не збрехала. Він злегка нахилився вперед, — якщо хочеш врятуватися від огрів, то ми маємо співпрацювати. Я запитаю тебе ще раз і цього разу сподіваюся почути правду, — він зробив драматичну паузу. В його голосі відчувався холод зі сталевими нотками, — чому тебе переслідують огри?
Дівчина теж нахилилася вперед і Холдер помітив у її очах тоненькі білі лінії, які наче павутина, навколо обплели зіниці. Змовницьким тоном, вона промовила:
— Бо вважають, що я вкрала їхній мед. Але то не я, а Лізабет. У притулку нас не часто балують солодким, от дівча і не стрималося. Полізла до того меду, я недогледіла. Знайшла її, коли вона поверталася до притулку з медом. Знаєш, огри могли б і подякувати. Замість них зібрали мед, а вони невдоволені. Зажадали плати і викрали мене. Елізабет відпустили, добре, що хоч дітей не чіпають.
Тільки тепер Холдер оцінювально ковзнув обличчям дівчини. Їй десь років двадцять, не менше. Він насупив брови:
— Ти надто доросла, щоб жити в притулку.

— Так, зазвичай дівчат намагаються видати заміж до чотирнадцяти років. Зі мною ніхто не захотів одружуватися, через мої очі. Вважається, що сині очі у керкерів приносять нещастя. Можливо саме тому батьки й відмовилися від мене. Я залишилася жити в притулку, допомагала глядіти дітей, — дівчина байдуже змахнула рукою, — та кому потрібне те заміжжя? Тільки те й роби, що доглядай дітей, чоловіка й мовчи. Навіть слова зайвого не можна сказати.
Холдер зневажливо хмикнув та розслаблено поклав ногу на ногу. Звісно, для бідної сирітки він бажана партія. Син регента — квиток у безтурботне життя. От тільки чоловік не бажав бачити її поряд. Нікого не бажав. Єдина дівчина до якої линуло серце йому не належить. Щоб позбутися непроханих спогадів, зосередився на Реріті:
— Ти створила зі мною вікях. Гадала, що я одружуся з тобою?
— Ні, я лише хотіла врятуватися від огрів.
— Ти ж стверджувала, що закохалася, — чоловік злегка посміхнувся.
— Ну, — Реріті запнулася і явно підбирала слова, — якщо порівнювати тебе й огрів, то ти здаєшся привабливішим. Принаймні, точно мене не з’їси, а про людоїдські вподобання огрів відомо всім. Ходять чутки, що навіть попри заборону, вони продовжують їсти людей. Я запанікувала. Не думала, що ми робитимемо з цим вікяхом. Просто хотіла врятуватися, а ти відмовив мені у допомозі. З двох бід я обрала менше. Зрештою, якщо вікях утворився, то може ми призначені долею одне одному? Адже вікях не створюються між випадковими людьми, потрібний емоційний зв’язок, почуття та сумісна магія. Ми б і так закохалися одне в одного та одружилися. Я тільки пришвидшила події.
Дівчина невинно змахнула віями та мило посміхнулася. На її щоках виникли красиві ямочки. Чоловік одразу смикнув за край камзола. Нічого не красиві ті ямочки. Зовсім. Зрештою, він не знав чи Реріті й справді така наївна, чи тільки прикидається.
— Не одружилися б, — голос Холдера звучав роздратовано, — і не одружимося. Ми зруйнуємо цей вікях.
— Але це неможливо.
– Можливо, — Холдер стиснув пальців кулак та поглянув на зап’ясток. Ще рік тому, на ньому красувалася інша руна, яка пов'язувала з коханою. Проте оголювати душу перед незнайомкою він не збирався, — мені відомі такі випадки. Я привезу тебе до палацу й ми спробуємо знищити вікях. Гадаю, це все, що тобі потрібно знати.
— До палацу? — в очах дівчини з'явився захопливий блиск, — а він справді такий великий, як на картині?
— Так.
— І вежі є?
— Так.
— А правда, що з королівської відпочивальні проритий таємний хід, який веде аж до самого Елегійського моря?
Холдер пирснув. Чого тільки не вигадають. Герцог похитав головою:
— Якщо про нього всі знають, то ніякий він не таємний.
— А у садах палацу й справді птахи співають людським голосом?
— Ти надто багато говориш. У цілях самозбереження, раджу помовчати.
Дівчина втиснула голову у шию й злегка прикусила губу. Цей невинний жест пробудив у чоловіку недоречні бажання поцілувати дівчину, зняти з неї брудну сукню та поглянути на принади, які приховував старий одяг. Холдер подумки вилаявся. Ще чого. Він не цілуватиме сирітку з потрісканими губами. Реріті переплела пальці:
— Це буде складно. У притулку мовчи, у кареті — мовчи, підозрюю у палаці теж мовчи, скрізь мовчи, а де говорити?
— Ніде. Не говори, поки тебе не запитають. Мені треба подумати.
Дівчина вовтузилася на лавці. Здавалося мовчати їй справді важко. Вона то стискала свої звабливі губки, то ображено їх надувала, то відводила погляд, то знову дивилася на чоловіка. Зрештою не витримала:
— У тебе є вода? Спрага замучила. Можливо ми проїжджатимемо біля річки, чи струмочка або маленького джерельця, то зупинимося? Я не пила від вчорашнього дня, а вже майже полудень.
Холдер дістав флягу з водою та картав себе через свою неуважність. Реріті переховувалася у возі. Напевно й не їла нічого. Одразу виправив себе. Він не зобов’язаний про неї дбати. Минув той час, коли він дбав про беззахисну дівчину. Реріті вхопилася у флягу й робила жадібні ковтки. Тонка цівка потекла підборіддям, проклала шлях шиєю і заховалася у скромному декольте сукні. Напившись, Реріті брудним рукавом витерла вуста, розмазуючи глину обличчям. Похитала флягою й простягнула її чоловіку:
— Вибач, я захопилася і випила майже усе. Ти теж хотів?
— Ні, залиш флягу собі, — Холдер, невдоволений, розвернувся до вікна. Жодна манірна леді, яких він знав, не пила б з річки чи зі струмка. І навіть з метою сховатися від огрів, навряд чи бруднила б личко смердючою глиною. Щось у цій дівчині було не так. Це манило й хотілося дізнатися її таємницю.