Глава 1

Дівчина міцно стиснула губи та молилася, щоб її не знайшли. Серце сполоханою птахою билося об груди й здавалося своїм гупанням викаже втікачку. Вона сховалася у возі, під старим рядном, що тхнуло рибою, але навіть це здавалося кращим, ніж майбутнє, яке приготували для неї. Зараз віз зупинився і нього наближалися кроки. Чужі кроки розбурхували страх. Чоловічий безтурботний голос прозвучав зовсім близько:

— Глінкусе, діставай діжку із силурійським єлем. Нам не завадить освіжитися.

Дівчина подумки вилаялася. Це ж треба, щоб їм захотілося цього клятого єлю саме у ту мить, коли вона заховалася між діжками. Сподівалася на диво, проте його не сталося. Один рух і її викрито. У дівчину здивованим поглядом вчепилися карі очі. Кремезний чоловік одягнений у форму королівського гвардійця гнівно насупив густі чорні брови:

— Ти що тут робиш? — навіть не чекаючи на відповідь, продовжив, — Ваша Світлосте, погляньте, кого я знайшов.

Дівчина підсунула ноги, нарешті випрямила спину й сіла. Смердюча глина, якою вона намастила обличчя, шию та руки, неприємно стягнула шкіру. Світле волосся заплуталося й окремими пасмами спадало до поясу, а у брудній та порваній  сукні вона стала схожою на жебрачку. Проте їй було байдуже, головне, щоб про неї не дізналися правду. 

Його Світлістю виявився молодий чоловік. Доволі вродливий молодий чоловік. Вогняне волосся виблискувало на сонці, густа руда борода охайно підстрижена, а зелені очі підозріло дивилися на неї. Чоловік насупився, а гвардієць вхопився за руків’я меча та наставив зброю на дівчину:

— Хто ти?

— Реріті, — дівчина не роздумуючи назвала своє справжнє ім’я і прикусила язика. Варто було якесь вигадати, проте вже пізно. Гвардієць продовжував допит:

— Що ти робиш у возі? Шпигуєш?

— За ким? За діжками? Звісно ні, — дівчина нервово розсміялася та, непристойно оголюючи литки, злізла з воза,  — я просто хотіла під’їхати з вами до міста. На жаль, грошей у мене немає, щоб винайняти диліжанс, от і довелося пересуватися таким чином. Дякую, що підвезли!

Дівчина направилася геть, хоч і розуміла — у цьому лісі її швидко знайдуть. Його Світлість схопив її руку та змусив зупинитися:

— Не так швидко. Чому ти вся у болоті?

— Впала, — дівчина стиснула плечима та не поспішала висмикувати лікоть. Сподівалася незнайомець повірить у цю брехню. Зробила жалісливий вигляд обличчя й надіялася — її пожаліють, — Ваша Світлосте, пробачте мені за нахабство, але невже ви залишите тендітну дівчину саму посеред лісу, де за кожним кущем чатують хижаки? Прошу, дозвольте поїхати з вами до найближчого міста.

Чоловік міцно стиснув губи. Таке явно йому не подобалося. Він відпустив руку та витягнув з кишені білосніжну хустинку із вишитими золотистими ініціалами:

— Витрися. Негоже леді ходити у бруді.

Реріті не поспішала брати простягнуту річ. Якщо вона позбудеться глини, яка хоч трохи маскувала її природний запах, то боялася, що її швидко знайдуть. Вона похитала головою:

— Дякую за турботу, але не потрібно. Я геть забрудню вашу хустинку.

— Для цього я тобі й даю її. Потім можеш викинути, – чоловік дивився на неї вимогливо, так, наче не терпив заперечень. Помітивши її вагання, він насупив брови, — чи тобі є що приховувати?

— Ні, звісно ні, — дівчина фальшиво засміялася. Несміливо взяла хустинку до рук та почала витирати обличчя. Сподівалася, вона досить далеко від переслідувачів і її не знайдуть. Чоловік продовжував ставити запитання:

— Куди ти прямуєш?

— У Роксфорд, — Реріті назвала найближче місто, звідки мала намір продовжувати свою втечу, — дозвольте поїхати з вами. Не заважатиму. Мовчатиму і не набридатиму. Будь ласка.

Дівчина позбулася глини, проте неприємне відчуття на шкірі не залишало її.  До них наближався вершник. Інтуїтивно Реріті втиснула голову у шию. Боялася, що її знайшли. Вчасно отямилася. Її переслідувачі не пересуваються на конях й гордо випрямила плечі. Ще здалеку вершник попередив:  

— Ваша Світлосте, до нас прямують огри.

Ці слова немов окропом ошпарили дівчину. Знайшли. Її знайшли. Наче в гарячці озиралася довкола у пошуку порятунку. Його не було. Здавалося, ніщо не врятує її. Герцог залишався спокійним й пильно стежив за реакцією дівчини:

— Добре, пригостимо їх єлем. Можливо вони підвезуть Реріті до міста, бо нам не по дорозі.

— Ні, прошу, не видавайте мене ограм, — дівчина благально склала долоні. Його Світлість насупив брови:

— Ти втікала від них, правильно?

Дівчина стиснула губи й мовчала. Розуміла, проти огрів ніхто не наважиться виступити. Чоловік зрозумів її мовчання:

— Я не ризикуватиму своїми людьми заради незнайомки. Тобі не пощастило. Після одного випадку, я поклявся не допомагати беззахисним дівчатам. Можу віддати тобі коня. Тікай, поки маєш таку можливість. Це все, що я можу запропонувати.

Реріті розуміла, на коні вона нізащо не втече від огрів. Їй потрібний захист. Його захист. Від цього чоловіка віяло владою та могутністю. Чомусь впевнена — він зуміє захистити. Навіть його гнів здавався не таким страшним, як зустріч з ограми. Чоловік зробив крок убік. Підштовхуючи її до рішучих дій, вказав на коня: