15

Ось що робити, коли в двері дуже наполегливо стукають і вже майже їх вибили, за вікном кричать і бігають, а в кімнаті нежонатого чоловіка сидить майже цнотлива (принцеса ж не може бути іншою!) дівчина. І драконом не полетиш звідти. Бо політ цього дракона саме звідти і в цю мить навіть інші дракони не оцінять, що вже казати про простих людей, які про таємницю королівського роду не знають.

— Щоб ви всі вкрилися лускою, пір’ям і зеленими плямами, а потім облізли, — побажала Дія, побігавши по кімнаті і навіть заглянувши під ліжко. Лізти туди вона не наважилася. А то мало? Ще почнуть обшук робити, а то раптом вбивці, про яких кричать за вікном, встигли пролізти, а там вона, очима блимає.

— Може в шафу? — спитав капітан.

— А коли відкриють, сказати, що я велика міль, прилетіла за шубою, а її там нема. Ослабла від голоду і не змогла полетіти.

Капітан почухав потилицю. Заглянув під стіл.

— Може тут потаємні ходи є?

— В гостьових кімнатах їх нема!

— Тоді навіть не знаю. На люстру?

Дія подивилася на люстру і хихикнула, уявивши як падає разом з нею комусь на голову і весело здоровається. Чи може «сюрприз!» закричати?

— Нас все рівно збираються одружити, — обережно сказав капітан.

— Але ж не завтра вранці. Добре б ще тебе в моїй кімнаті знайшли, чоловіки вони такі, нетерплячі. А тут я, дівчина якій дуже все кортіло, аж не моглось. А ще принцеса, приклад для наслідування. Ех.

— Репутація, — кивнув Рід і все-таки підійшов до шафи. Вона в цій кімнаті була велика, дубова, з важкими дверцятами. Заглянувши в середину і не знайшовши там шуби, капітан похитав головою, а потім підскочив і заглянув на верхню полицю. — Так, в мене є план, — сказав впевнено. — Знизу тебе там видно не буде, якщо залізти поглибше, і цим мотлохом можна прикритися. І якщо не будуть обшукувати занадто прискіпливо, то й не знайдуть.

Двері підозріло затріщали і Дія махнула рукою.

На полицю її капітан підсадив не напружуючись, ще й поплескав долонею по сідниці, за що отримав стусана. Потім дівчина лягала якомога зручніше і щоб коліна на дуже стирчали, бо на її зріст полиця не була розрахована. Потім капітан, підтягнувши стілець, художньо прикривав її знайденими в шафі подушечками, скатертиною з кистями, постільною білизною і стародавньою, судячи з її вигляду нічною сорочкою, яку колись одягали на слона, судячи з розміру. Вийшло достатньо переконливо.

Закривав шафу капітан обережно.

Потім ставив на місце стілець.

А двері вже не просто тріщали, вони вже похитувалися і мали от-от впасти.

Подивившись наостанок навколо і повернувши на стіл глечик з водою, з якого його поливала Дія, капітан з відчуттям задоволення заліз під ковдру, накрився з головою і став прикидатися, що в нього напрочуд міцний і здоровий сон. Навіть якщо палац розвалиться, не прокинеться. Що все казати про якісь двері.

Звалилися, правда, ці двері з таким гуркотом, що мабуть перебудили весь палац. Ну, тих, хто до їх падіння не прокинувся. А капітан мужньо навіть не сіпнувся. Лище згадав про затички в вуху. Згодилися б для повноти образу. Хоча можна сказати про їх магічний аналог. Теж діло.

В кімнату тут же галопом забігли якісь люди. Хтось кинувся до ліжка і зідрав з капітана ковдру. Ще хтось почав хапати його за різні частини тіла, за що й отримав кулаком, куди попало.

А потім він сів, спробував зобразити сонливість і здивування. І відчував, що у натовпу, який увірвався в кімнату здивування виходить краще. Вони стояли і не ворушилися, деякі в дуже дивних позах. Особливо той чоловік, який тримався чи то за вухо, чи за щелепу.

— Щось сталося? — запитав капітан.

— Вас не вбили? — дуже здивувався літній чоловік.

— А повинні були? — теж здивувався Рід, причому не награно.

— Ну, той, що зі стіни звалився, сказав, що повинні. Що найманця найняли, — відповів вартовий, котрий тримав в обіймах довгу лавку, мабуть той самий таран.

— Хм, — сказав Рід. — А я тут виспатися вирішив, магічні затички в вуха вставив, щоб не заважали.

На нього подивилися як на дурня, майже всі присутні, а в шафі загадково зашаруділо. Миші, мабуть.

— Може ваші вбивці кімнатою помилилися? — спитав Рід, відволікаючи від шафи, хоча на неї і так ніхто не звернув уваги. — Бо сюди ніхто до вас не приходив.

Вартовий, не той, що з лавкою, а інший, заглянув під ліжко.

І, можливо, в шафу він теж би заглянув. Але в цю мить знову закричали. Не на вулиці, а, здається, в сусідній кімнаті.

— Туди! — велів вартовий з лавкою і всі побігли. Покинувши цінного гостя напризволяще.

— А двері хто на місце поставить? — спитав у стелі капітан. — І як тепер Дію непомітно діставати з полиці?

Питання було цікаве.