11

— А куди подівся дракон? — спитав один з королівських вартових, коли вирішив, що принцеса не виходить занадто довго. — Можливо він знову її там спіймав?

— Ні. Він полетів. І навіть папір підписав, що віддає мені її, — задумливо відповів Рід.

Вартовий подивився на нього з повагою. А інший пробурчав:

— Бо набридла і не знав як здихатися.

Мабуть йому з дружиною не пощастило.

Вітерець потроху ставав сильнішим. Небо зліва від гори підозріло темнішало.

— Може на неї щось впало і придавило? — припустив Малик, згадавши стелажі з сувоями.

— Навряд, — дружно сказали троє вартових і переглянулися.

Десь далеко щось загуркотіло.

А з печери долинув такий скрегіт, що навіть капітан, який вирішив нічому не дивуватися, скочив на ноги.

Скрегіт повторився.

Потім знову.

І знову.

А потім з’явилася принцеса. Одягнена в синій мисливський костюм, новенький і яскравий, як волошка посеред чорної кам’яної пустелі. На ногах в неї були чобітки. На голові теж щось було, але роздивитися його не вдалося, бо дівчина задкуючи і зігнувшись тягла за собою скриню.

— Мій посаг, від дракона, — радісно сказала вона, витягнувши скриню з печери і розігнувшись.

З таким задоволенням сказала, що капітан зрозумів — знущається і мститься.

— Хм, — сказав він глибокодумно. — Цікаво, якщо скинути он туди, каменепаду не буде?

І показав куди.

Летіти там скрині довелося б досить далеко і все вниз. Але долетіла б швидко.

— А якщо в мене там порцеляна? — стала руки в боки принцеса і здула пасмо, яке вибилося з-під дивної на вигляд шапочки, занадто вже схожої на перевернутий, потонувший і зарослий водоростями корабель.

— Хм.

— Дуже дорога і страшно оригінальна, — виділила принцеса слово «страшно».

Подивитися на цю порцеляну захотілося всім. Нести скриню вниз охочих не виявилося.

— Може нехай дракон її принесе, — сказав обережно Малик, пам’ятаючи хто тут насправді дракон. — Йому буде неважно, — старанно посміхнувся він. — Він сильний, гарний і розумний. Тому точно відразу зрозумів, що спускаючись з цією скринею ми всі повбиваємось. А йому цього зовсім не хочеться, мабуть.

Дракон з сумнівом подивилася спочатку на нього. Потім на капітана Ріда. Потім по черзі на вартових. Потім сумно зітхнула і сіла на скриню. І вартовим навіть стало соромно.

— Може того, колеса приробити якось? — спитав один із них.

Принцеса обдарувала його персональним поглядом, повним сумнівів, мабуть в розумі.

— С колесами буде веселіше, але порцеляна все одно не вціліє, — пояснив капітан. — Потрібно робити лебідку і зачаровувати дуже, дуже довгу мотузку. Бо не зачарована обірветься. Так що… — капітан подивився на вартових. — Хтось залишиться тут зі скринею і буде чекати майстрів, магів і інших експертів по спуску вантажів з гори.

— А якщо дощ? — спитав один з вартових і подивився на чорні хмари, які не дуже швидко, але закривали небо.

— Сховаєтеся в печері, — широко усміхнувся капітан.

— Бовдур, — обізвала його принцеса. — Затягни його назад, там він буде в безпеці. Потім дракон принесе… надіюся. А в печеру їх не пустить.

— Хто не пустить? — спитав Малик, запідозривши, що там сидить іще один дракон. Сестра-близнючка того, що вийшов.

— Магія, — пояснила принцеса, встала зі скрині і погладила Малика по голові. — Розумний хлопчик. Капітан, тягни скриню. Бо дощ точно буде.

І капітан остаточно зрозумів, що таки знущається. І це лише початок. Але ж сімейне життя взагалі справа нелегка, всі на нього жаліються. І все одно якось живуть. Навіть кок кожного разу повертається саме до дружини, хоча вона в нього здоровенна, некрасива і дуже галаслива.