7

— Капітане, ви справді на ній одружуєтеся? — спитав юнга, бадьоро крокуючи за Рідом. Зворотний шлях був легшим. Шаблю капітан ніс сам, каміння під ногами на тій стежці, що показала принцеса, майже не було. Навіть сонце, що припікає, ні крапельки не заважало. І вітер пах морем.

— Так, — замріяно посміхнувся капітан. — Хороша дівчина.

— Але ж вона дракон!

— Все пізнається в порівнянні, малюку. Та вдова, від одруження з якою я втік з дому у свої п'ятнадцять років, була жабою і змією. Ось кого треба боятися. Або вночі зустрівши її в коридорі, помреш від жаху. Або отруїть, як свого першого чоловіка, за зраду. А як такій не зраджувати? Ні обличчя, ні постаті та й характер поганий.

— Але ж Дія дракон, — повторив юнга. — Розсердиться, перетвориться на крилате страховидло, розірве на шматки та з'їсть.

— Думаю, такому чоловікові, як я, вона знайде застосування набагато краще і приємніше, ніж у вигляді свіжого м'яса, — замріяно посміхнувся Рід.

— Капітане, ви збоченець, — зітхнувши, сказав Малик.

А навкруги були гори і яскравий сонячний день. В такі дні навіть палубу мити не важко. Миєш собі, сонце маківку припікає, вітер приносить прохолоду. В горах теж було непогано. І якби не дракон.

Малик зітхнув.

Капітан обійшов великий камінь, за який пірнала стежка, і майже дійшов до розлогого куща, коли з-за нього вийшов якийсь дивний чоловік. Чоловіку було жарко і незручно. Бо надів і піддоспішник на кінському волоссі. І важкий панцир, який, судячи з його вигляду і помітної вм’ятини, дістався йому від дідуся в якості спадку. І червоний вовняний плащ з візерунками-оберегами. Для повноти образу йому лише рогатого шлему не вистачало. А так і світле волосся з мілкими косичками біля лиця, і благородної форми ніс, і борідка, яка мабуть прикриває не занадто мужнє підборіддя.

— Наче брат того пірата, який з далекого північного острова, — з захопленням прошепотів Малик.

— І мізків навряд чи більше, — згодився капітан Рід і поклав руку на шаблю.

— Віддавай принцесу! — завзято гаркнув героїчний герой і став в героїчну позу — ліва нога вперед, рука з відставленим ліктем, долоня на наверші меча, великого, на дві руки, а ніс дивиться в небо.

Капітан Рід озирнувся, наче понадіявся знайти дівчину розбрату за своєю спиною. Але там був лише Малик, який посміхнувся і помахав рукою.

— Хм, — висловився з цього приводу капітан і подивися на героїчного героя з живим інтересом. — Я не дракон, нажаль. Помилився ти, хлопче.

— Та як ти смієш?! Нелюд! — занадто радісно закричав блондин і кинувся вперед, на ходу намагаючись витягнути меча з піхов. Ага, величезного меча, на ходу, не зважаючи на те, що довжини руки ніяк не вистачить. — Нелюд! — менш впевнено повторився цей дивак, коли до капітана залишилося декілька кроків. Зупинився і спробував відвести піхви за спину, продовжуючи одною рукою тягнути.

— Може допомогти? — зі співчуттям спитав добрий капітан.

— Ти будеш проклятий! — відразу ж «подякував» блондин. Смикнув меча зі всієї сили, на цей раз знизу вверх, придержуючи піхви ліктем і дивлячись на процес, але чогось не розрахував.

Роздіти меч у нього так і не вийшло, але куля на рукоятці радісно злетіла вгору, зустрілася з зубами героя і, здається, надійно закрила рота. Тому що більше він нічого не сказав, навіть не зойкнув. Тільки витріщив недовірливо очі, чомусь на капітана, а не на свої криві руки. Дрібними кроками відступив спиною вперед, наштовхнувся на довгу гілку куща, підскочив, підсковзнувся і радісно, на дупі, поїхав вниз по схилу, мабуть вирішивши спрямити дорогу, а то по стежці йти довго.

— Ну, ось, — незадоволено сказав хазяйновитий Малик. — Тепер ще цього ненормального в місто тягти, до лікарів. А то якщо помре посеред стежки, навряд вийде урочисто за вашою майбутньою дружиною сходити. І чого ви відразу слушно не одяглися, а все ваша розвідка.

Капітан загадково посміхнувся.

— Чи засунути його поглибше в кущі? — засумнівався Малик. — Може він уже вбився?

І подивився вниз. На померлого блондин був мало схожий. Мертві не мають поганої звички кудись повзти, чіпляючись плащем за все підряд.

— Ідіот якийсь, — вирішив юнга.

Далеко відповзти дивак не встиг, хоча і старався. Втратив свідомість раніше. І ні, щоб як порядна людина, вслід за свідомістю втратити ще й життя, розлігся посеред проходу і дихає собі.

— Несемо? — безнадійно спитав Малик. — Може краще повернутися в місто і нехай хтось інший за ним іде?

— Хто знає, куди цей невдаха заповзе за цей час, — співчутливо сказав добрий капітан. — Шкода його. Дуже пушкаря з «Вітрогона» нагадує.

— Такий же дурень, — погодився Малик.

Блондин виявився тяжким і на диво незручним, навіть без свого плаща, рарітетного панцира і піддоспішної куртки. Смерділо від цього типа собаками і часником. А гірська стежка знай собі петляла, підкидаючи під ноги камінчики. Так що коли з-за чергових кущів вийшло одразу троє претендентів на принцесу, Малик зрадів їм, як найріднішим людям.

— Віддавайте принцесу! — заволав один із трійці і багатообіцяюче махнув бойовою палицею.

— Ось бачиш, а ти не вірив, що ми тут зустрінем добрих людей, — привітно посміхнувся капітан.

Добрі люди здається образилися, а потім роздивилися «принцесу» і перезирнулися.

— Ну, побриєте, підфарбуєте, плаття надінете і ніхто не відрізнить, — впевнено пообіцяв капітан. — Забирайте!

Трійця чомусь передумала і спробувала повернутися за кущі. Але хто ж їх відпустить? Особливо коли остаточно набридло нести незручного блондина.