5

— Печера, — похмуро промовив Малик, поправляючи шаблю, що висіла на плечі. — Дивна якась печера. Як туди дракон заходить?

Капітан Рід знизав плечима.

Або дракон набагато менше, ніж Малику завжди здавалося, або в його лігво десь є інший хід. Про те, що дракон приземляється на майданчик перед печерою, взагалі не могло бути мови. Майданчик маленький, нерівний, з гострим уламком скелі, що стирчить ближче до лівого краю, як наконечник списа. Наскільки б шкіра дракона не була міцна, але якщо з усього розмаху і всією вагою шльопнутися на цей майданчик, скеля черево напевно проб'є.

— Ходімо, — вирішив капітан налюбувавшись, і гордо піднявши голову, попрямував до печери. Навіть шаблю не взяв, ніби вирішив продемонструвати викрадачу принцеси свої мирні наміри.

Виявилося, демонструвати наміри не було кому. Дракона одразу біля входу до його лігва не було, втім, як і викраденої дівчини. Зате були сліди як людські, так і драконові. Безліч слідів у багаторічних скупченнях пилу, і всі вони вели кудись ліворуч.

— Занадто тут світло, — підозріло промовив Малик, торкаючись гострого виступу. — Дивна печера та гора.

— У склепіннях щілини, — махнув рукою вгору капітан.

— А воно не впаде?

— Раз тут живуть дракони, то не повинно. Вони, напевно, зміцнили свій будинок.

— Мені б вашу віру, — пробурмотів юнга.

Сліди привели драконоборця і його зброєносця в трохи менш запилене приміщення, з грубо збитими дерев'яними полицями і сувоями, що лежали на них, схожими на той, з якого колись батькові Малика зачитували указ про нагородження за виявлену хоробрість. Юнга міцно заплющив очі, вщипнув себе, розплющив очі і переконався, що сувої нікуди не поділися.

— Капітан.

— Так, я знаю, це дуже дивно. Може це бібліотека? Або архів.

— Капітане, не чіпайте їх, — попросив Малик, спостерігаючи за тим, як Рід струшує пилюку з найближчого сувоя. — Раптом вони розгніваються?

— Сувої? — весело поцікавився Рід, розгортаючи свою здобич.

— Дракони, — приречено промовив юнга і теж потягся за сувоєм. Адже все одно не доведеш, що нічого тут не чіпав. — Шкіряні. Капітан, а раптом вони з людської шкіри зроблені.

— Схоже на телячу, хоча хтозна, як має виглядати людська шкіра? Я нічого з неї зробленого не бачив.

— Ага, — сказав Малик. Нічого цікавого в його сувої не було. Якісь цифри та згадка врожаїв квасолі.

Наступний сувій містив схожі відомості, тільки цього разу замість квасолі йшлося про рис.

Малик трохи подумав і взяв сувій із іншої полиці. Цього разу йому пощастило більше, у сувої досить цікаво описувалася морська битва, судячи з усього, поряд з одним із островів королівства. Потім він знайшов розповідь про пожежу, яка сталася в якомусь місті. А потім навіщось потягнувся до верхньої полиці і дістав сувій звідти.

— Малик, уявляєш, тут чиєсь генеалогічне дерево, — сказав капітан, вдивляючись у сувій, що тримав перед собою. — Рід якийсь незнайомий, але імена дивовижно збігаються з іменами королів Семи Островів.

— Капітане, я тут дещо цікавіше знайшов, — потойбічно озвався Малик, знову щипаючи себе, з тим самим результатом. Сувій з його рук нікуди не зник. — Про драконів.

Рід кивнув, не відриваючись від генеалогічного дерева.

— Капітане, — наполегливо покликав Малик. — Гаразд, слухайте. Я тут не все зрозумів, але перший король цих островів був драконом. Точніше, не перший король, а перший король після того, як дракони прилетіли. Він вкрав принцесу і сам же від себе її врятував, після чого одружився. І завоював ще шість островів. Капітане, це ж важливо. Якщо це правда, ваша принцеса теж дракон.

— Ну, дракон, і що? — глухо пролунало у темряві, праворуч від освітлених полиць.

Малик підстрибнув і впустив сувій. Рід почав судомно намацувати шаблю, забувши, що вона у зброєносця. А з темряви з'явилася голова, драконяча, страшна, чорна й усміхнена. Здавалося, вона сама по собі пливе у повітрі.

Малик позадкував, не відриваючи від цього видовища погляду, стукнувся ліктем об полицю, об щось спіткнувся і усівся на підлогу, отримавши капітанською шаблею по потилиці.

Щось голосно зашурхотіло і слідом за драконовою головою з темряви з'явилося драконове ж тіло, через що в просторому приміщенні відразу стало дуже тісно. Юнга здогадався кинути капітанові шаблю і почав, не встаючи на ноги задом наперед відповзати до виходу зі сховища сувоїв.

— Вб'єш мене, моя радість? — голосно промуркотів дракон, продемонструвавши величезні ікла.

— Твоя радість? — ошелешено перепитав капітан, вчепившись у шаблю так, що побіліли кісточки пальців. — Яка радість до морської мавпи?

— Ну, як же? Погана в тебе пам'ять, капітане, — несхвально пробурчав дракон.

— Пам'ять?

— Ах, так, зовсім забула, у такому вигляді ти ще не бачив мене. Не впізнав, бідолаха, — зі співчуттям простягнув дракон, демонструючи широку лагідну посмішку.