Глава 6. Правда про Графа й Забіяку  

Раптом повітря згустилося. Світло фар автомобіля стало криваво-червоним. Діана не стала повністю обертатися в бойову іпостась — вистачило лише очей, що спалахнули пекельним вогнем, і тіні, яка раптом виросла до розмірів триповерхового будинку.

— Знаєш, у чому твоя проблема? — її голос тепер звучав так, наче вібрувала сама земля. — Ти думаєш, що володієш містом, людьми, грошима. Але ти навіть не володієш своїм страхом.

З темряви вискочили двоє бісів, яких вона викликала коротким імпульсом волі. Вони виглядали як гротескні версії його ж охоронців — у таких самих костюмах, але з копитами замість туфель і обличчями, що нагадували розварене м'ясо.

— Пан Кирило хоче драйву! — крикнула вона бісам. — Відведіть його в “Сектор 4”. Нехай подивиться, як будуються будинки з людського розпачу. І нехай стоїть там у черзі за цеглою, поки не згадає імена всіх, кого він кинув на гроші.

Тишко не встиг навіть закричати. Біси підхопили його під пахви і затягнули в портал, що відкрився прямо в брудному снігу. Він провів там суб'єктивно три місяці, хоча в реальному часі пройшло лише десять хвилин. Коли Діана повернула його назад, він лежав на капоті свого дорогого позашляховика, ридаючи і намагаючись з'їсти свій золотий годинник, бо йому здавалося, що це хліб.

— Терапію закінчено, Кириле, — сказала Діана, сідаючи у машину. — Рахунок пришлю поштою. І раджу витратити щонайменше десятину від свого реального доходу на дитячі будинки. Бо наступного разу черга за цеглою буде вічною.

…Повернувшись додому, вона застала ідилічну й водночас абсурдну картину. Граф, величезний пес-привид, лежав посеред вітальні, а Кіра використовувала його як подушку, читаючи якусь книжку з людськими легендами. Забіяка, рудий котячий розбійник, сидів на телевізорі й уважно стежив за тим, як дівчинка намагається відірвати Графу вухо — уявне, звісно, але псу все одно було ніяково. 

Діана дивилася на них, і холодок пробіг по її спині. Вона пам’ятала ту ніч, коли Гелларіель втратив янгольську суть. Консисторія тоді діяла не просто жорстко, а реально жорстоко: вони не просто вирвали крила, вони вирвали його самого з нього самого. Залишити йому пам'ять про ніч із демоницею означало б залишити йому скарб, а вони хотіли, щоб він був жебраком.

Тому під той міст у Львові впало не небесне створіння, а чиста біологічна оболонка з набором професійних навичок і повною темрявою замість минулого.

— Він нічого не пам’ятає, хазяйко, — пробасив Граф, не ворушачись, щоб не потурбувати Кіру. — Він дивиться на нас дев’ять років і думає, що ми — плід його божевілля, яке почалося у Львові. Він навіть не підозрює, що колись мав інше ім’я.

— Це і є їхня головна кара, — Діана підійшла до вікна, де вдалині виднілися шпилі соборів. — Зробити його людиною, яка шукає відповіді у архівах вінницького медінституту, замість того, щоб дивитися на зорі. Вони стерли йому пам’ять, щоб він ніколи не зміг знайти дорогу до мене… або до того, що ми створили.

Забіяка на телевізорі вигнув спину. 

— Дід Азазель був у захваті від такої драми. Саме тому він і послав нас. Щоб ми були такими собі мовчазними свідками. 

— Мовчазними?! — вигнула брову Діана. — Та язикатіших за вас двох ще спробуй знайди… 

— От не треба мені тут… — образився примарний пес. — Ми — єдині, хто знає правду про ту ніч, але консисторія зробила так, що Гліб нам ніколи не повірить. Для нього ми — просто глюки… ну, або душі, які чомусь бачить патологоанатом.