Глава 5. Зона розлому для “господаря життя”   

…Але справжнє пекло чекало на неї в Києві, особливо у ті дні, коли Діана дозволяла собі бути просто жінкою, а не демоницею зі сталевою волею. Вона знала, де Гліб Архангельський п'є каву. Ця маленька кав'ярня на Ярославовому Валу стала її персональним місцем тортур.

Вона приходила туди, сідала в найтемнішому кутку, ховаючи обличчя за великими сонцезахисними окулярами, і просто спостерігала. Гліб заходив завжди в один і той самий час. Він не старішав — його обличчя залишалося таким само прекрасним, як тоді, коли вона його обіймала, хоч і трохи втомленим. А погляд був наповнений тією спокійною професійною байдужістю, яка була притаманна людям його теперішньої професії. 

Якось він майже помітив її. Гліб саме підняв голову від свого еспресо, і його погляд ковзнув по її платиновому волоссю. У Діани всередині все перевернулося. Вона відчула, як її демонська сутність рветься назовні — впасти перед ним, розповісти про Кіру, нагадати про Париж, про те, що вона кохає його вже цілу вічність. Вічність, яка дарує їй тільки нестерпний біль… 

Але вона просто міцніше стиснула чашку. Гліб нахмурився, наче намагаючись вхопити за хвіст якусь далеку думку, а потім просто відвернувся.

— Клята небесна печатка… — прошепотіла вона, коли він вийшов. — Ти навіть не знаєш, що в тебе є донька, яка вміє перетворювати мої туфлі на щурів.

Драйву в її житті додав випадок з Кирилом Драйгородським. Це був типовий “господар життя” — забудовник, чиї будинки-свічки псували київський обрій, і чиє его потребувало постійної підзарядки новими перемогами на особистому фронті.

Він з'явився в клініці з “депресією”, яка насправді була звичайною нудьгою від безкарності. На п'ятому сеансі він вирішив, що Діана Олександрівна — це його черговий трофей.

— Знаєте, лікарю, — він вальяжно закинув ногу на ногу, розглядаючи її кабінет так, ніби вже прикидав вартість оренди. — Ви — найцікавіше, що я бачив у цьому місті за останній рік. Ваша холодність… вона збуджує. Давайте перейдемо до неформальної частини. У мене є заміський клуб, там чудове вино і повна приватність. Я впевнений, що під цим строгим піджаком ховається справжня пожежа.

Діана повільно підняла очі від блокнота, у якому саме писала, фіксуючи зміни у поведінці свого пацієнта. 

— Пане Ігорю, ви плутаєте терапію з ескортом. Це поширена помилка людей з вашим статком, — вона навіть не спробувала якось пом’якшити цей “діагноз”. 

— Ой, та годі вам, — він засміявся, підвівся і підійшов до її столу, нависаючи зверху. — Я знаю вашу ціну. Всі мають ціну. Назвіть цифру — і ми поїдемо просто зараз. Мені подобається драйв, подобається, коли жінка спочатку каже “ні”.

Діана відчула, як під шкірою зашумів її пекельний вогонь. Вона усміхнулася — так, як усміхаються хижаки перед тим, як перегризти горло. 

— Драйв, кажете? Гаразд. Ходімо. Я покажу вам свій “заміський клуб”. Але попередити мушу: вхід безкоштовний, а от вихід… вихід треба заслужити.

І вона, розлючена як сотня бісів, разом узятих, вивезла його на пустир за однією з київських лисих гір. Це було місце, де реальність була тонкою, як сигаретний папір. 

— Це що, якийсь арт-простір? — Тишко виліз із машини, здивовано озираючись. — Досить стрьомно.

— Це зона розлому, Кириле, — тихо промовила Діана, стаючи за його спиною. — Зона, де я виховую таких, як ви…