Глава 3. Два погляди на одну проблему  

Кармілла нарешті повернула голову, і її погляд, загартований роками праці у психіатричній клініці, зустрівся з холодним презирством княгині пітьми.

— Не турбуйся про мої обладунки, Моргано. Краще подбай про те, щоб твої посіпаки не наслідили на цих плитах, — молодша кивнула на антрацитову підлогу, що дзеркально відбивала величні склепіння. — Ти ж знаєш прадіда. Якщо Азазель побачить, що прислуга влаштувала тут бійню, він згодує їх своїм гончакам прямо під час десерту. І твій оксамитовий шлейф постраждає першим, коли вони почнуть гризти все підряд від страху.

Моргана мимоволі напружилася, кинувши швидкий погляд у бік тіней, де зачаїлася варта глави їхнього роду. У цьому замку навіть повітря належало патріарху, і будь-який безлад карався миттєво й жорстоко.

— А я… я повернуся на поверхню, — продовжила Кармілла, зробивши крок до сестри, яка, знаючи підступний характер молодшої, звично відступила назад. — Там принаймні душі мають присмак надії, а не лише затхлого болота й вічного попелу, яким просякли стіни дідового замку. Мені подобається цей присмак. Він допомагає не забувати, що світ не закінчується у цих пекельних залах.

— Краще б ти пам’ятала, наскільки сильно ризикуєш, — прошипіла Моргана, не наважуючись підвищити голос у володіннях Азазеля. — Прадід дозволяє тобі ці ігри на поверхні лише доти, поки вони приносять йому результат, про який ти сама можеш навіть не здогадуватися. Але якщо він відчує, що ти сама стала “людською”… він вирве тобі серце так само легко, як вириває сторінки зі своїх стародавніх гримуарів. Можеш навіть не сумніватися! 

Кармілла, зусиллям волі вимкнувши всі емоції, зупинилася біля самого краю марева й обернулася. Вона намагалася створити вигляд, що хоче перейти на поверхню прямо зараз, щоб відволікти увагу княгині від шуму, який доносився з кімнати, куди вона перекинула Азару. 

— Азазель цінує силу, Моргано. А в місті на поверхні я знайшла силу, про яку ви тут, у тіні дідових володінь, навіть не здогадуєтесь. Це сила вибору. І поки вона в мене є, я господиня своєї долі. Навіть якщо ця доля має певні межі й пахне ліліями й кавою.

Шовк підкладки її сукні глухо зашурхотів, коли Моргана різко роздратовано розвернулася, а потім пройшлася залою, де стіни були викладені з черепів титанів, що колись наважилися кинути виклик Ашшуру. Вона зупинилася за спиною Діани, вдихаючи повітря.

— Ти пахнеш не розпеченим каменем і не вічними муками. Ти пахнеш спокоєм, кавою, дощем і… — Моргана гидливо скривилася, — чимось таким, чого я навіть розпізнати не можу… 

— Спокій — це теж зброя, сестро, — Кармілла так і стояла біля відкритого порталу, хоч і спостерігала боковим зором, як над горизонтом Ашшура спалахують блискавки вічного гніву. — Там, нагорі, я навчилася того, чого ти ніколи не зрозумієш у пеклі: як вивертати душу, не торкаючись її пальцями. Вони самі приносять мені свої секрети. Самі кладуть свої долі на мій стіл.

— Тобі це подобається, — звинувачувально кинула Моргана. — Тобі подобається гратися в їхню “людяність”. Але пам'ятай: цитадель не пробачає слабкості. Якщо Азазель відчує, що твоє серце б'ється в ритмі поверхні, а не в ритмі підземних молотів, він… 

— Що він? — Кармілла, якій набридло слухати надумані претензії сестри, різко повернула голову. 

В її очах, зазвичай спокійних, на мить спалахнула безодня, порівняно з якою всі жахи цитаделі здавалися дитячими казками.

— Я не граюся в людяність, Моргано. Я її вивчаю. Щоб знати, де саме вона зламається, коли прийде час. А прислуга… нехай б'ється. Голодні пси краще охороняють ворота.