Глава 2. Розмова з Морганою  

Чесно кажучи, це були дивні подорожі. Поки Моргана, її старша сестра, розважалася на балах у замку Люціана, вигулюючи нові сукні з паленого шовку і ревниво стежачи за кожним поглядом і кроком власного демона, Кармілла переховувала доньку у родинній цитаделі Ашшрів.

— Вона дуже непосидюча, справжня юна демониця Ашшр, — бурчав Азазель, дивлячись на праправнучку, яка ганяла молодих бісів по стайнях цитаделі. — Подивись на її іскри. Це ж чисте небо, Кармілло. Якщо Люціан це побачить, він не просто спробує її забрати, він захоче перетворити її на свою головну зброю проти батька.

— Не побачить, — відрізала Діана. — Дідько закрив її завісою, яку не пробити навіть його тризубом. 

Азазель, почувши таке, не сказав нічого, тільки скрушно похитав головою, мовляв, краще б до такої зустрічі не дійшло. 

Якось, коли Кармілла з Азарою знову були в Еребусі, Азара ледь не перетнулася з Морганою. Та раптом вирішила завітати в родинний замок, щоб забрати якесь старе намисто, яке їй конче було треба, щоб зробити з нього якийсь артефакт. Азара в цей час саме розважалася тим, що змушувала каміння, яке лежало у дворі, не просто літати, а… робити це наввипередки з бісами.

— Що це за шум? — різко спитала Моргана, зупиняючись у дверях.

Кармілла моргнула, почувши голос сестри, й миттєво клацнула пальцями, і донька разом із камінням миттєво щезла — вона просто перенесла її в інше приміщення, попутно накривши ілюзією невидимості. Сама ж демониця стояла, спокійно тримаючи келих із чимось темно-червоним.

— Це біси б'ються за залишки вечері, сестро. Ти ж знаєш, прислуга зовсім розперезалася, поки я на поверхні, а прадіду не до них, — промовила вона холодним тоном. 

Діана стояла біля краю оглядової тераси, звідки відкривався вигляд на безкраї яруси родового замку Ашшрів. Внизу, в густій багряній імлі, залізна варта переганяла натовпи тіней, а повітря дрижало від низького гулу пекельних кузень. Тут, у цитаделі, кожен звук підсилювався стократно, перетворюючись на болісну симфонію.

— Ти щось довго засиділася на поверхні, — Моргана підозріло примружилася. — Не набридло ще?! 

Вона повільно пройшлася залою, і шлейф її сукні з важкого чорного оксамиту, темного, наче загусла кров, безшумно сковзав по кам’яній підлозі. На плечах княгині пітьми лежала накидка з хутра північних перевертнів, сріблясто-сивий відблиск якого підкреслював її мертвотно-бліду шкіру. Комір, розшитий чорними перлинами, що їх діставали з найтемніших глибин океану сліз, туго охоплював її шию, надаючи постаті незламної гордості.

— Від тебе несе людським спокоєм. Це огидно.

Кармілла, чий білий костюм у цій залі здавався яскравою хворобливою плямою, навіть не обернулася до сестри й не реагувала на її претензії. Вона продовжувала дивитися на вогняні каскади, що падали з вершин цитаделі Ашшур у безодню.

— Спокій — це розкіш, яку я можу собі дозволити, сестро, — холодно озвалась вона. — Поки ти горнешся у свої оксамити й рахуєш привидів у підвалах, мені довелося вчитися керувати своїм життям там, нагорі. У місті люди самі йдуть у мої тенета, і для цього мені не потрібна варта чи ланцюги.

Моргана зупинилася поруч, і від її одягу повіяло ароматом старого склепу й дорогих смол, якими бальзамували знать. Вона поправила важкий перстень на вказівному пальці — масивний рубін, у глибині якого, здавалося, пульсувало чиєсь зачинене життя.

— Ти граєшся з вогнем, який тобі не належить, — Моргана торкнулася ліктем парапету. — Твої людські парфуми не зможуть вічно приховувати запах сірки. Батько з прадідом терплячі, але вони не люблять, коли доньки одного й онуки іншого починають милуватися заходом сонця над Дніпром більше, ніж загравою пожеж у долині Гінном. Твій спокій — це тріщина в обладунках. І я вже бачу, як у цю тріщину просочується світло, що врешті-решт тебе спопелить.