Розділ 26. Люціан. Ціна одного поцілунку               Глава 1. Скалка в його демонському серці     

Теперішє, Еребус   

Люціан розгублено стояв — ви бачили коли-небудь правителя Еребуса розгубленим?! — посеред свого розгромленого кабінету, ігноруючи чхання, спровоковане “святим спреєм” Моргани й пронизливе виття ящірок, що розбігалися по кутках. Його погляд був прикутий до неї. 

До напівдемониці з дивним меліруванням волосся. До Азари.

Він — князь пітьми, великий мисливець Еребуса, той, хто звик вважати себе господарем тисяч життів. Його влада завжди була ювелірною роботою на межі страху й бюрократичного генія, але зараз він відчував, як цей фундамент кришиться через одну-єдину дівчину, що сидить на його підвіконні. Хоча у Діда й була до нього купа претензій (як же, він же старший, розумніший!), однаково його влада трималася на страху й витончених контрактах. Але зараз вищий демон почувався так, ніби його щойно вдарили по обличчю мокрою ганчіркою, зшитою з пекельних проклять. 

Подумати тільки! Він припустився дитячої помилки. Класичної, ганебної, неможливої помилки, яка неприпустима навіть для студентів-першокурсників пекельної академії. Він засліп на обидва ока, піддавшись на оманливу простоту людської маски цієї пекельної юної фурії. 

“Такий… симпатичний гріх, — промайнуло в його голові, коли він витер краплю крові з губи. — Ось ти який, гріх вищого янгола. На смак як… озон, платина й неминуча катастрофа”. 

Князь глянув на свої пальці, що все ще тремтіли від електричного розряду. Незвично так… Він, дурень пекельний, шукав насолоди в обіймах земної дівчини, а знайшов детонатор, до якого своїми руками підніс вогняний факел. Та ще й… ким вона виявилася, ця… красуня… 

Він нарешті побачив усе без прикрас і перепон. Тепер, коли печатки Дідька Лисого розлетілися на друзки, він бачив у цій дівчині не просто зухвалу сучасну студентку. Та яка там тепер студентка! Він бачив у ній Карміллу Ашшр. Ті самі горді вигини вуст, ту саму некеровану тектонічну силу, яка колись змусила його, законного володаря Еребуса, втратити спокій. 

Кармілла була його маною, його персональною безоднею, в яку він так і не зумів стрибнути. Бо вона посміла вказати йому на двері!

Люціан досі пам’ятав, як намагався приборкати її — не силою, бо Карміллу неможливо зламати, а спокусою, владою, обіцянками цілих світів. Але вона вибрала небо. Вибрала того крилатого праведника, чиє ім'я в пеклі стало синонімом вищого божевілля. 

Так, мати цієї юної напівдемониці стала його найбільшою невдачею і прихованою слабкістю — єдиною істотою жіночої статі, яку він так і не зміг зламати. Вона завжди була дуже яскравою для пекла й дуже темною для неба, надто самодостатньою, щоб стати частиною чиєїсь гри. 

Вона була тією іскрою, від якої в Люціана досі нило під лопатками, де колись, у хвилини його необачної пристрасті, вона лишила глибокі сліди своїх пазурів, відкидаючи його геть, як якийсь непотріб. 

Саме тому Моргана, старша сестра Кармілли, ненавиділа її кожною клітиною свого єства: вона роками задихалася від ревнощів до власної сестри, бачачи, як Люціан марніє від одержимості молодшою Ашшр. 

Ті шрами на спині князя були для Моргани вічним нагадуванням про те, що навіть вона, законна дружина, не має над ним такої влади, як ця “недоторканна іскра”, що мітила його як ворога, не дозволивши навіть наблизитися до своєї суті. 

Скалка в його демонському серці, яку він намагався вирвати, одружившись із її старшою сестрою Морганою — блідою копією в плані сили, в якій було забагато жовчі й замало вогню, й зовсім не схожою зовні, бо Кармілла завжди більше скидалася на небесну янголицю, аніж на пекельну фурію. 

А тепер є Азара. Ще одна Ашшр. І він навіть поняття не мав, що тепер з усім цим робити…