Глава 6. Платинова блондинка у його житті    

Потім була пані Валентина. Вона з’явилася в морзі в чорній сукні від відомого бренда, з вуаллю і ароматом парфумів, дорожчих за все обладнання в залі. 

Побачивши Гліба, вона забула про хустинку. Його голлівудська зовнішність (яка за останні роки не змінилася ні на йоту) подіяла на неї як магніт. 

— Боже… Який чоловік у такому жахливому місці, — видихнула жінка, розглядаючи Гліба. — Ви повинні особисто розповісти мені про останні хвилини мого чоловіка. За вечерею.

— Пані, ви не знаєте, на що підписуєтеся, — Гліб, не кліпаючи, дивився їй прямо в очі, відчуваючи, як Граф за його спиною сміється на повний голос.

Побачення все ж відбулося. Через тиждень. Валентина замовила столик у найдорожчому ресторані на даху готелю. Вона вже уявляла Гліба своїм новим аксесуаром — гарний, загадковий, небагатий (як вона думала).

Але вечір не вдався від самого початку. Бо на порожньому стільці поруч з Валентиною сидів сам покійний її чоловік. У нього була синя шкіра і дуже роздратований вигляд. 

— Глібе, — прохрипів покійник, — вона мені в капсули з вітамінами підсипала екстракт наперстянки. Тижнями труїла, потроху. А потім, коли я почав задихатися, просто сиділа поруч і дивилася на годинник, щоб не викликати “Швидку” зарано. Скажи цій суці, що я переписав третину капіталу на притулок для котів, про який вона не знає!

Гліб дивився на Валентину, яка повільно пила вино, звабливо погойдуючи довгою ногою, яка оголилася в розрізі сукні. 

— Щось не так, Глібе Гавриловичу? — промуркотіла вона. — Ви так дивитесь на мій порожній келих… 

— Я просто думаю про наперстянку, — спокійно відповів Гліб. — Кажуть, вона дає дуже специфічну клінічну картину. Солодку таку… як ваше вино.

Валентина зблідла так, що її обличчя стало здаватися сірим. 

— Звідки… звідки ви… 

— Мені ваш чоловік розповів. Він зараз сидить праворуч від вас і дуже просить передати привіт юристу, який займається притулком для котів. 

— То ви… не тільки патологоанатом, а ще й пацієнт “Павлівки”? — здивувалась вона. 

Гліб мовчки підвівся, поклав на стіл купюру й пішов, залишивши чергову вдову наодинці з її привидом. 

…Повертаючись додому, він зупинився біля кав’ярні на Ярославовому Валу. І знову побачив її. Платинова блондинка з неможливо сумними очима. Вона сиділа за столиком, дивлячись у простір так, ніби весь світ для неї був порожнім театром. Гліб час від часу бачив її в різних місцях протягом року: у парку Шевченка, біля Опери, на набережній.

Вона завжди була сама. І вона завжди пахла ліліями — цей запах пробивався навіть крізь міський смог.

— Слухайте, хлопці, — сказав Гліб увечері, коли Граф гриз уявну кістку, а Забіяка ганяв по хаті справжню, хоч і напівдохлу, мишу (і де тільки взяв?). — Хто вона? Я бачу її всюди. Від неї віє таким болем і холодом, що навіть у морзі тепліше.

— О, — Забіяка підняв голову. — Це та сама, платинова? Глібе, я кіт, я відчуваю хижаків. І мені чомусь здається, що вона — не зовсім людина. Вона щось… з підвалу. Великого такого підвалу, де вогонь і сірка.

— А мені здається, вона просто чекає, — додав Граф, поклавши голову на лапи. — Вона дивиться на тебе так, ніби знає, скільки в тебе пір’їнок було в крилах. Тільки ти про це не пам’ятаєш, а вона — так. 

Гліб промовчав, бо вже звик до їхніх жартів про крила. Ну які можуть бути крила у простого чоловіка? хіба що ті, які він сам собі змайструє власними руками. Але він поки не майстрував, бо життя не залишало часу на ці дивні мрії про крила. 

Підійшовши до вікна, він глянув на вогні вечірньої Лаври. 

— Може, вона мене знає? — прошепотів він. — А я її — ні… Але… мабуть, варто підійти… А раптом вона мені й справді розкаже, хто я такий насправді й звідки? Хто мої батьки… родина… і… чому я все забув… 

Граф, почувши його монолог, перезирнувся з Забіякою й мовчки поклав велику лобасту, хоч і прозору, голову на такі само прозорі товсті лапи…