Глава 5. Зустріч із чорною відьмою    

Сама ж… леді Елеонора була справжньою “чорною перлиною” київського вищого світу, яка точно знала собі ціну. І віртуозно уміла це пояснювати іншим. Її чоловік, Артур Соколовський, за життя тримав у руках левову частку постачання палива в країні, але після раптової зупинки серця, яка сталася в сауні (про яку київські душі в морзі досі розповідали Глібові пікантні подробиці), Елеонора успадкувала не лише мільярди, а й непомірні амбіції. 

Для Гліба вона стала випробуванням не тому, що була багатою, а тому, що вона була першою живою людиною, яка дивилася на нього так, ніби бачила крізь шкіру його примарні крила, про які він сам досі нічого не пам’ятав.

— Ви не схожі на патологоанатома, Глібе Гавриловичу, — промовила Соколовська, повільно знімаючи сонцезахисні окуляри в його кабінеті. — Ви пахнете грозою, а не формаліном. І ваші очі… вони бачили забагато для людини, якій ледь за тридцять. 

Про що вона говорить? Фліртує так? Чи щось від нього хоче?!

Гліб стояв біля вікна, тримаючи в руках акт розтину тіла її чоловіка. Він знав, що Соколовського не просто “вхопило серце”. Він чув, як дух багатія волав на секційному столі про те, що вино було з присмаком гіркого мигдалю, але офіційні тести нічого не показали.

— Я просто добре роблю свою роботу, пані Елеоноро, — відповів він без зайвих емоцій. 

— Ваша робота — мовчати разом із мерцями, — вона підійшла ближче, і Гліб відчув важкий солодкий аромат її парфумів, у якому переважали нотки паленого цукру. — Але я знаю, що ви чуєте. Мій чоловік був негідником, але дурнем він не був. Тож… залишив мені все, крім спокою. Скажіть, він… щось передавав перед тим, як ви його зашили?

Забіяка, що сидів на шафі з медичними картами, голосно пирхнув: 

— Глібе, не ведися! У неї серце холодніше, ніж твій морозильник №4. Вона не вибачення хоче почути, вона перевіряє, чи не пробовкався він про другий сейф у Цюріху.

— Він просив передати, що зачіска була жахливою, — не втримався від іронії Гліб, згадавши справжнє прохання духу Соколовського (той насправді лаявся, що його поховають у краватці, яку він ненавидів).

Елеонора завмерла. Її тонкі брови злетіли вгору. 

— Ви… дивна людина. Чи, може, зовсім не людина. Знаєте, Глібе, у Києві є місця, де таких, як ви, цінують дорожче за золото. Мій фонд підтримує “особливі” дослідження. Якщо вам набридне копатися в нутрощах невдах, приходьте до мене.

Коли вона вийшла, Граф, який весь цей час гарчав під столом, виліз і струсив із себе напівпрозору шерсть. 

— Гавриловичу, тримайся від неї подалі. Вона з тих жінок, які колекціонують душі як антикваріат. У її очах немає світла, тільки відблиски нафтопродуктів.

— Вона щось знає, Графе, — тихо сказав Гліб, дивлячись на візитку з золотим тисненням, яку вона залишила. — Вона дивилася на мене так, ніби знала, що я — не Гліб з Вінниці.

— Вона просто хижак, справжня чорна відьма, — нявкнув Забіяка. — А хижаки завжди відчувають іншого хижака, навіть якщо він прикидається скромним лікарем у білому халаті. Але будь обережний: вона не просто чергова вдова чергового багатія. Вона — вхід у той світ Києва, куди краще не лізти.

Гліб кинув візитку в шухляду. Його персональне чистилище в Києві ставало все тіснішим, а легенда про “звичайне життя” тріщала по швах під пильним поглядом Елеонори Соколовської. Але він поки що продовжував жити своїм життям яке котилося по звичних рейках…