Глава 4. Повернення капітана з того світу   

Повернувшись у Київ, він припинив ці пошуки. Його не пам’ятали. Точніше, пам’ятали лише факт його існування, але не його самого. 

— Ну що, знайшов коріння? — Забіяка вишкірився з підвіконня київської квартири. — Забудь. Твоє коріння — це морг і ми. Змирися зрештою. 

І він вирішив послухати, відклавши пошуки самого себе до кращих, як сказав Граф, часів. Тим більше, що іншого варіанту у нього все одно не було. Та й роботи, яка в цьому місті перетворилась на такий собі трилер, у якому він сам виконує роль безкоштовного консультанта, у нього було багато. 

Згадалося, що робота в київському морзі почалася з доволі незвичайного інциденту. Буквально під час його другого добового чергування привезли “загиблого” оперативного співробітника поліції, який у документах значився як капітан Левко Трешак. Хлопець потрапив під роздачу під час затримання, лікарі констатували смерть від зупинки серця.

Гліб заніс скальпель, але раптом завмер. Над тілом не було “ефіру”. Ніякого тобі синього марева, ніякого матюкливого покійника. 

— Стривай-но, щось тут не те, — пробурчав під ніс патологоанатом і приклав руку до грудей капітана. 

Під долонею прокинулося ледь помітне, майже неможливе тепло. 

— Глібе, ти що робиш? — Граф підійшов ближче. — Він же холодний.

— Він не холодний, він у глибокій комі, яку ці коновали сприйняли за смерть, — Архангельський різко натиснув на певні точки на шиї й грудях “клієнта”.

Трешак раптом хрипло зі свистом вдихнув — і розплющив очі. Гліб спокійно закрив йому рот рукою. 

— Тсс. Ти в морзі. Але це помилка. Зараз я викличу реанімацію, і ми вдамо, що ти “ожив” сам. Мені зайві розпитування не потрібні. 

— Ну справжній трешшш… — прошипів під столом Граф, який сьогодні супроводжував Гліба в морг, бо посварився з Забіякою й не захотів з ним залишатися. — Навіть я не помітив, що він живий… 

А через місяць Левко, вже цілком живий, хоч і трохи блідий, прийшов до Гліба додому — знайти адресу для поліцейського проблемою не було — з пляшкою хорошого коньяку. 

— Слухай, док… А ти як зрозумів? — запитав він, сидячи на кухні Гліба. — Лікарі кажуть: чудо. А я пам’ятаю, як ти стояв наді мною і з кимось розмовляв. Тільки в кімнаті нікого не було.

Гліб зітхнув. Цей Трешак — ну і прізвище у чоловіка! — був першою людиною в Києві, яка на нього не дивилася з підозрою. 

— Левку, ти мені не повіриш… 

— Після того, як я повернувся з того світу? Повірю у що завгодно. 

Гліб глянув йому у вічі і… зважився. 

— Я бачу душі. І говорю з ними. Ти не мав душі над собою, тому я зрозумів, що вона все ще всередині.

Трешак довго дивився на Гліба, потім випив коньяк залпом. 

— О’кей, — нарешті сказав він, почухавши пляшкою скроню. — Давай перевіримо. У мене є “глухар”. Тиждень тому привезли банкіра, лежить в іншому морзі. Кажуть — інфаркт. Але щось там не те.

Так почалося їхнє дивне співробітництво. Гліб розпитував покійників, де лежать гроші, хто стояв за рогом і яку отруту додали в каву. Трешак, отримавши у власне розпорядження такого “консультанта”, робив неймовірну кар’єру, швидко розкриваючи найтяжчі злочини, а Гліб отримував спокійний сон для своїх “пацієнтів”. 

Та найбільшим випробуванням для Гліба став не кримінал і не чиновники, а Елеонора Соколовська, вдова енергетичного монополіста, якого за очі називали “королем бензоколонок”. Її чоловік не просто володів кількома мережами АЗС. Він був тією людиною, яка вирішувала, чи поїдуть завтра вранці фури з продуктами, чи країна завмре через “технічний збій” у постачанні пального.