Глава 3. В університеті його не пам’ятали  

Він не просто забув. Він зрозумів, що його “минуле” було наче кимось бездоганно сфабрикованою легендою, де все ніби реалістичне, проте коли починаєш ставити конкретні питання, сиплеться, як картковий будиночок. 

Поки він переконався лише в тому, що його не пам’ятали. Точніше, пам’ятали лише факт його існування, зафіксований у базах даних, архівах і відомостях про зарплату. Але не було жодного однокурсника, який би згадав, як вони пили пиво після іспитів. Не було жодної колишньої дівчини, яка б написала йому в соцмережах “Привіт, як ти?”.

Коли він намагався згадати дитинство, перед очима поставав білий шум. Жодних синяків на колінах, жодних перших образ — тільки внутрішня впевненість у тому, що він “Гліб Гаврилович, патологоанатом”.

— Це називається оперативною легендою, док, — зауважив Забіяка, який саме намагався зловити сонячного зайчика на стіні. — Тобі видали паспорт, диплом і набір навичок, щоб ти не виділявся. Ти як новий смартфон: у тебе є заводські налаштування, але немає історії пошуку.

— Але ж я відчуваю… — Гліб стиснув кулаки. — Я відчуваю, що за цим білим шумом є щось інше. Біль, вогонь, запах чиїхось парфумів… 

— Це баги в прошивці, — філософськи додав Граф із заднього плану. — Ті, хто тебе вивантажив тоді під мостом, мабуть, поспішали. Вони стерли події, але не змогли стерти суті. Ти можеш змінити біографію янголу, Гавриловичу, але ти не можеш змусити його забути, що він колись літав. Навіть якщо тепер він просто ріже трупи на Оранжерейній. 

Ну яка може бути біографія у янгола, здивувався він. Та й до чого тут узагалі якийсь янгол? І навіщо йому парити мізки тим, літав той янгол чи не літав?!

Гліб підійшов до вікна, дивлячись на Пейзажну алею. Він був правильним в усьому громадянином без жодного зв'язку зі світом. Професіонал з порожнім серцем. Людина, якої ніколи не було, але яка чомусь продовжувала бачити себе у дзеркалах.

— Якщо мене не існує, — тихо промовив він, — то чия кров зараз пульсує в моїх жилах?

— Твоя, — серйозно відповів Забіяка, припинивши гру. — Тільки вона занадто гаряча для цього міста. Саме тому вони й вигадали тобі Вінницю. Щоб ти сам повірив, що ти — звичайна людина. Але ж ти знаєш, Глібе… звичайні люди не розмовляють з котами, які померли десять років тому. 

Подумавши ще кілька днів над усім цим, він таки вирішив з’їздити у Вінницю особисто. Можливо, якщо подивиться людям в очі, вони його згадають і він теж когось згадає? Та ця поїздка, яку він спланував на найближчий тиждень, взявши кілька відгулів, виявилася сюрреалістичним провалом. Бо згадати його так і не зміг не тільки він сам, а й усі, з ким Гліб устиг поспілкуватися.  

— Архангельський? — декан медфаку, у чий кабінет йому вдалося потрапити без особливої бюрократичної мороки, довго гортав архіви у своєму ноутбуці, мружачись крізь окуляри. — Так, був такий. Шість років навчання, наш лікувальний факультет, червоний диплом. Але слухайте, голубчику, я вас не пам’ятаю, хоч тоді вже й працював на цій посаді. І ніхто з викладачів не пам’ятає, я цікавився після ваших попередніх дзвінків. Фото в архіві є — ось ви, красень, стоїте біля анатомічки. Але наче стерто все… Наче вас тут і не було ніколи.

Телефонні дзвінки одногрупникам, чиї номери він знайшов в університетському архіві, закінчувалися так само: 

— Гліб? Та-ак, щось таке пригадую… Наче сиділи за одним столом. А як ти виглядаєш? Слухай, старий, вибач, тут завал на роботі, давай пізніше…