Глава 2. “Ви що, власне досьє забули?!” 

Якщо львівський Борода переймався зачіскою, то столичні “клієнти” намагалися диктувати Глібу номери офшорних рахунків, адреси коханок, яким треба було терміново видалити історію браузера, або паролі від криптогаманців.

— Док, ну ти швидше можеш?! — обурювався вчорашній менеджер середньої ланки, чия душа зависла під стелею секційної. — У мене завтра тендер! Якщо вони побачать мій висновок про зупинку серця раніше, ніж юристи підпишуть акти — все, пиши пропало, відкат піде повз родину!

— Ви вже нікуди не поспішаєте, — спокійно відповідав Гліб, не піднімаючи очей від розтину. — У вас тепер вічність попереду.

— Яка вічність?! У мене кредит у банку не закритий і коханка на восьмому місяці! Давай, зашивай швидше, мені треба хоч уві сні до жінки з’явитися, пояснити, де я заначку в гаражі сховав!

Гліб у такі хвилини лише зітхав. Київські душі були важкими. Від них несло не спокоєм чи шляхетним сумом. Від них тхнуло адреналіном, невідданими боргами й дрібними колючими гріхами, які вони тягли за собою як брудний шлейф. Гріхи в столиці теж були особливими — не великими й епічними, а виснажливими: заздрість до сусіда з кращою автівкою, брехня заради посади, зрада через нудьгу.

— Дивись, Гавриловичу, — муркнув Забіяка, сидячи на холодильній камері. — Бачиш той сірий наліт на його серці? Це не холестерин. Це він тридцять років обіцяв матері приїхати в село, але “бізнес не пускав”. Тепер оцей гріх тисне йому на оболонку душі, і він не злетить вище труби крематорію.

— А отой, з третього столу? — Гліб кивнув на міцного чоловіка з татуюваннями.

— О, той — класика, — проскрипів Граф, обнюхуючи куток. — Той усе життя “вирішував питання”. Тепер стоїть у черзі до небесного прокурора і намагається домовитися про “умовне” в обмін на інформацію про спільників. Тільки там хабарів не беруть, а він, бідолашний, іншої мови не знає.

У Києві Гліб зрозумів: смерть не робить людей мудрішими. Вона просто знімає фільтри. Тут, у морзі на Оранжерейній, він бачив справжнє обличчя столиці — без макіяжу, дорогих костюмів і фальшивих посмішок. Це було місто незакінчених справ і голодних душ, які навіть після останнього подиху не могли відпустити свій метушливий рай.

— Вони всі хочуть ще один шанс, щоб зробити те саме, — резюмував Гліб, зашиваючи чергового “ділового”. — Жоден не попросив вибачення. Всі просять ще п’ять хвилин біля телефону.

— Це Київ, хлопче, — Забіяка випустив прозорі пазурі. — Тут навіть у пеклі намагатимуться вибити собі місце біля кондиціонера. За гроші Льохи Кривого, звісно.

…Облаштувавшись за кілька днів у квартирі, де стелі були заввишки чотири метри, а на кухні все ще пахло пирогами попередньої власниці (яка, до речі, особисто показала Глібу, де захована заначка покійного чоловіка під паркетом), Гліб вирішив нарешті закрити питання з Вінницею, яке вже не один рік не давало йому спокою. 

Перш ніж їхати, він подзвонив ректору університету, та ця розмова не принесла йому нічого втішного. 

— Так, Архангельський Гліб, випуск… року… знайшла, але офіційну інформацію можемо видати тільки на запит або якщо з’явитеся особисто, — сухо відповіла секретарка. — Бачу вас у базі. Диплом видано, практику пройдено в обласній лікарні. Що саме вас цікавить?

— Я хотів запитати… — Гліб завагався. — Хто був моїм науковим керівником? Чи пам'ятає мене хтось із викладачів особисто? Можливо, я залишив якісь контакти батьків?

— Слухайте, чоловіче, у нас сотні випускників щороку, — голос жінки став роздратованим. — У вашій справі стоїть підпис професора Ковальчука, але він помер три роки тому. Батьки? В графі “родичі” прочерк. Ви що, власне досьє забули?