Розділ 25. Гліб. Отруєні мільйони               Глава 1. Життя у новому місті 

Минуле, Київ   

— Глібе, я тебе прошу як собака собаку: не купуй квартиру на Оболоні. Там багато води і мало історії. Купи щось у центрі, щоб я міг гуляти повз будинки з химерами і думати про вічне, — Граф розлігся на задньому сидінні “Вольво”, займаючи весь простір своїм напівпрозорим тілом.

— А я кажу — Поділ! — Забіяка балансував на панелі приладів, презирливо мружачись на затори біля мосту Патона. — Там рибний ринок поруч і купа дахів, з яких зручно плювати на цей недосконалий світ.

— Ви обоє купите собі квартири, коли не просто станете матеріальними, а народитесь у наступних життях людьми й заробите грошей, — відрізав Гліб, повертаючи на Велику Житомирську. — А поки що ми беремо квартиру в старому будинку біля Золотих воріт. Там товсті стіни, хороша звукоізоляція і, сподіваюся, сусіди, які не пхатимуть носа в моє особисте життя. 

— Особисте життя? Глібчику, не сміши мої прозорі вуса! — Забіяка закашлявся, наче старий курець, що у котів зазвичай означає вищу ступінь іронії. — Твоє особисте життя останні десять років нагадує стерильну серветку в операційній. Ти навіть з дівчатами в кав’ярнях розмовляєш так, ніби проводиш попередній огляд трупа: “Зріст, вага, хронічні захворювання були?”.

— Ну чому ж, — Граф почухався напівпрозорим загривком об велюрову оббивку “Вольво”. — Місяць тому та симпатична медсестра з реєстратури намагалася пригостити його домашнім пирогом. Так наш Гаврилович замість того, щоб з’їсти шматок і запросити її хоч у кіно, почав розпитувати про склад тіста і з’ясував, що розпушувач викликає у нього печію. Це було так романтично, що я ледь не завив від сорому прямо в морзі.

— Вона якось голосно дихала, — буркнув Гліб, пригальмовуючи перед світлофором. — І від неї пахло неякісними парфумами… і якоюсь прямо штучною ваніллю. 

— Від тебе пахне формаліном і самотністю, але ми ж тебе терпимо! — Забіяка підійшов до самого лобового скла, розглядаючи перехожих на Золотих. — Глібе, тобі потрібна жінка, яка не боїться смерті. Або та, яка сама виглядає як причина чиєїсь смерті. Ота білявка з твоїх снів — ото був масштаб! А ти тут про “товсті стіни” мрієш. Хочеш зачинитися від світу, щоб і далі розмовляти з мертвим псом і котячим привидом?

— Я хочу тиші, — відрізав Гліб, виходячи з машини. — Просто тиші, де ніхто не просить передати привіт Льосі Кривому і не питає, де сосиски.

— Тиша — це для тих, кому немає чого сказати, — кинув навздогін Граф, випливаючи крізь зачинені дверцята машини на бруківку. — А в цьому місті тиша — це взагалі дефіцитний товар. Тут навіть стіни мають вуха, а каштани — очі. І щось мені підказує, Гавриловичу, що твої стіни біля Золотих воріт скоро почнуть дрижати. Не від сусідів. Від того, що твоє “особисте життя” вже чекає на тебе за найближчим рогом.

Гліб не відповів, але мимоволі торкнувся шраму на спині, який раптом почав пекти, наче під шкіру загнали розпечену голку. Київ зустрів його запахом розквітлих лип і передчуттям грози, яка збиралася десь над Дніпром. А ще смердявою вихлопних газів і такою щільною концентрацією душ, які вільно літали уздовж вулиці, що у Гліба перший тиждень паморочилося в голові. 

Якщо у Львові покійники були шляхетними й трохи занудними, то в столиці вони були галасливими, діловими й постійно намагалися кудись встигнути навіть після смерті. 

Київські ж мерці на столі у Гліба нагадували пасажирів останньої електрички, які запізнювалися на найважливішу зустріч у своєму не-житті. У цьому він устиг переконатися за ті кілька днів, поки оформлювалися документи на житло, а він жив зі своїми “вихованцями” в готелі.