Глава 5. Чого йому сниться одна й та сама білявка

  Якось Гліб на перекурі зі старим Степановичем ніби між іншим зауважив: 

— Слухай, Степановичу, от учорашній клієнт з сьомого столу каже, що його дружина отруїла грибочками, а ми пишемо “серцева недостатність”. Може, перевіримо на токсини?

Степанович тоді застиг із цигаркою в зубах. 

— Глібчику, ти що… з ними говориш?

— Ну так. А ти хіба ні? Ти ж професіонал, — щиро здивувався Гліб. — Вони ж тут усі в черзі стоять, розказують, як воно було. Хто вбив, хто ключ сховав, хто просто шкодує, що праску не вимкнув. Хіба не в цьому суть нашої роботи? Слухати останнє слово?

Степанович довго мовчав, а потім почав хреститися, причому не раз, а цілих тричі. 

— Глібе, сину, якби ми їх чули, у вбивць би шансів не було. Всі б тюрми за тиждень забили. Ти того… менше в морзі ночуй. Спи більше. Бо так і до Кульпарківської — Гліб зрозумів, що колега каже про місцеву психіатричну лікарню, — недалеко.

З того часу Гліб зрозумів: він — аномалія. Зі Степановичем більше на цю тему не говорив, а сьогодні щось не втримався, так його вразила історія про картярський борг.  

Його “співбесідники” — Граф із Забіякою — переїхали до нього в квартиру. Вони не їли, тож йому не треба було купляти мішки з кормом, не смерділи псом з котом, але коментували кожен його крок. Граф давав поради з анатомії (його головний аргумент у цьому ділі — він за життя бачив багато трупів у підворіттях), а Забіяка виявився експертом з жіночої психології, бо спостерігав за своєю хазяйкою. 

…Минали роки. Львів змінювався: будувалися нові кав’ярні, трамваї ставали сучаснішими, а Гліб… Гліб залишався таким самим. Ті ж самі чіткі риси обличчя, жодної зморшки, навіть погляд не згас. Колеги в морзі почали жартувати про “формалінову дієту” (о, цей специфічний гумор медиків!), але в жартах ставало все більше підозри.

— Слухай, Архангельський, — якось сказав завідувач, розглядаючи Гліба під лампою. — Ти в нас працюєш уже майже десять років. Я вже облисів, Степановича на пенсію випхали, а ти виглядаєш так, ніби щойно з випускного. Ти що, п’єш кров невинних дівчат чи в тебе якась генетична хвороба? Як у тому фільмі, “Вік Адалін”, тільки про мужика в синьому халаті?

Гліб подивився в дзеркало. Справді. Жодної зміни. 

— Не знаю я… Може, аномалія ДНК, — буркнув він. — Чи просто львівське повітря таке корисне.

Але всередині щось почало шкрябати. Відчуття, що Львів — це лише довга зупинка на пероні, стало нестерпним. Неупокоєні душі померлих, які час від часу заходили в гості, почали нашіптувати йому про Київ. Про “місто на пагорбах”, де його чекає щось важливе. Щось, що пахне озоном і ліліями.

— Ну що, пацани, — сказав він увечері Графу з Забіякою, збираючи речі у дві валізи. — Продаємо хату. Їдемо в Київ. Там морги більші, може, там я нарешті зрозумію, чого не старію і чому мені постійно сниться одна й та сама білявка з очима, в яких горить пекло.

— Нарешті! — зрадів Забіяка. — Кажуть, у Києві миші жирніші, а ілюзії яскравіші.

— У Київ так у Київ, — спокійно погодився Граф. — Тільки “Вольво” не продавай, я до неї звик. Там на задньому сидінні аура хороша. І не дивись, що вона вже стара, вона ще нас з тобою переживе… 

Гліб швидко звільнився, йому написали гарну характеристику для нового місця роботи, поклав у кишеню свою невичерпну картку й поїхав на схід. Він ще не знав, що відносно спокійних років у його житті залишилось уже менше половини, а потім його спокій вчергове розіб’ється на друзки  через ту, котра стала його особистим наркотиком навіть без синіх грибочків Вельзеби…