Глава 4. “І запиши там: це не самогубство…”  

Проблема виникла, коли на стіл до нього потрапив місцевий авторитет, якого в місті знали як Бороду. Його знайшли в Полві з діркою в потилиці. Гліб тільки-но взяв скальпель, як Борода сів на столі — ну, точніше, його синювато-прозора копія — і обурено сплюнув на кахель.

— Слишиш, док, ти мені причоску не спорть, мене пацани в труні мають упізнати, — заявив покійник. — І запиши там: це не самогубство. Це Льоха Кривий мене замовив, бо я йому за програш у карти не віддав. 

— За які ще карти? Ти… залежний від ігор? — глухо перепитав Гліб, застигши зі скальпелем у руці й уважно подивившись на синюватого Бороду, зауваживши, що у стінах моргу крім нього й того самого Бороди зараз нікого не було. Ну, хіба що Степанович, але він казав, що скоро йде додому. 

Борода на столі зручніше вмостив свою прозору потилицю на металевий підголівник і випнув нижню щелепу.

— Та за звичайні! — обурився покійник, наче Гліб мав знати весь розклад підпільних ігрових залів Львова. — У “Терміналі” ми сиділи, під Сихівським мостом. Грали в преферанс. Я Льосі продув три штуки баксів, ну і чисто по-пацанськи сказав, що віддам з наступного траншу. А Льоха — гнида, він чекати не любить. Вирішив, що куля в потилицю — це кращий дисконт по боргах.

— Преферанс, — Гліб зітхнув і зробив помітку в журналі, не звертаючи уваги на те, як Степанович у сусідній кімнаті підозріло притих. — Тобто ти стверджуєш, що постріл був не під кутом сорок п'ять градусів, як написали в протоколі про самогубство, а впритул?

— Док, ти мене не чуєш? Які сорок п'ять градусів? Він мені “волину” до самої лисини приставив, того й причоску спортив! — Борода емоційно махнув напівпрозорою рукою, яка пройшла крізь лампу, змусивши ту на мить мигнути. — Ти там подивись уважніше, там пороховий опік має бути. Я ж не лох, щоб самому собі в потилицю стріляти, я що — йог?

Гліб нахилився нижче, розглядаючи вхідний отвір. Справді, під шаром запеченої крові й кіптяви виднівся характерний слід — “штанцмарка”, відбиток дульного зрізу пістолета.

— Бачу, — кивнув Гліб. — Запишу: ознаки пострілу з невеликої відстані... контактне поранення.

— О, красава, — заспокоївся Борода. — Тільки за причоску не забудь. У мене завтра ввечері вихід. Мама прийде, Люська прийде… Не хочу виглядати так, ніби мене через м’ясорубку пропустили. І це… Льосі привіт передай, як побачиш. Скажи, я його на тому світі в преферанс без козирів роздягну.

Гліб хотів було запитати, як саме він має передати привіт кілеру, але в цей момент двері секційної розчинилися, і ввалився Степанович із термосом.

— Глібе, ти знову сам із собою дискутуєш? — старий підозріло подивився на Гліба, який стояв над Бородою з дуже серйозним виглядом. — Ти так клієнтів не слухай, вони народ мовчазний, але якщо почнуть відповідати — пиши пропало.

— Він просто просив зачіску не зіпсувати, Степановичу, — спокійно відповів Гліб, відкладаючи інструмент. — Каже, Льоха Кривий через картярський борг його вбив. 

Степанович захлинувся чаєм і почав інтенсивно хреститися разом з кутком халата у руці.

— Боронь мене сили небесні… Глібе, ти того… йди додому. Тобі шкідливо в нічну зміну. Я сам його дошию. Тільки не кажи мені більше прізвищ, я жити хочу!

Гліб спокійно кивнув, записуючи в журнал: “Вхідний отвір у потиличній частині…” І не міг зрозуміти, чого так перелякався, а потім обурився Степанович. 

Він був переконаний, що чути тих, кого до них привозять уже без ознак життя, — це частина професії. Ну, як у окулістів — бачити зіниці, так у патологоанатомів — бачити душі. І тут раптом така дивна реакція!