Глава 3. “Живи тепер як усі, Архангельський…”  

Тепер Гліб вимогливо переводив погляд з одного на другого, сподіваючись отримати відповідь на своє питання. 

— Мр-ряау! Яке прикре невігластво, — нявкнув кіт. — Насправді ми не розмовляємо, докторе. Ми транслюємо думки прямо в твою порожню голову. І робимо це тільки тому, що ти зараз ближче до нас, ніж до тих двоногих, що бігають нагорі по мосту. Ти — аномалія. Ти з якогось переляку чуєш мертвих.

Гліб завмер. Погляд знову впав на Графа, і тільки тепер він помітив те, що ігнорував у перші хвилини паніки.

— Ти в морзі? — Гліб подивився на Графа. 

Пес виглядав цілком матеріально, якби не той факт, що крізь його кудлату шерсть було видно опору мосту. 

— Але ж псів не возять у міський морг. Хіба на кремацію чи… 

— Ой, не будь таким занудою, — перебив його Граф, позіхнувши так широко, що Гліб побачив крізь його пащу обривки оголошень на стовпі. — Офіційно я в баку для біовідходів за заднім двором. Але мій дух… він застряг там, на кахлі, поруч із твоїм майбутнім робочим столом. Там холодно, затишно і ніхто не кричить “Фу, пішов геть!”

Пес підвівся, і Гліб побачив на його боці розмиту червону пляму — там, де шерсть здавалася потовченою і вологою.

— Ага. Застрелили. Якийсь мажор вирішив, що його лабрадор — головний на районі, а я просто захищав свою честь і сміттєвий бак, — Граф знову продемонстрував прозорі ікла. — Не йду, бо чекаю на того виродка. Хочу подивитися, як він буде конати. Це мій гештальт, розумієш? Не закритий, пес його знає. А поки він живий, я буду твоїм персональним навігатором. Бо ти, Гавриловичу, без нас навіть дорогу до Личаківської не знайдеш, не те що сенс свого нового життя.

Гліб подивився на пакет з документами, потім на напівпрозорих пса з котом, котрий уже почав випрошувати уявну сосиску.

— Значить, патологоанатом, який чує душі, — резюмував Гліб, підводячись на ноги. 

Коліна здригнулися, але спина раптом відгукнулася дивним теплом, наче невидимі крила на мить напружилися під шкірою. 

— Ну що ж… ведіть, гештальт-консультанти. Сподіваюся, у моїй “Вольво” ви не залишите примарної шерсті на сидіннях.

— Тільки примарні блохи, — вирішив обнадіяти його Забіяка, стрибаючи Глібу на плече. 

Кіт важив не більше, ніж торба повітря, але Гліб чітко відчув легкий холод там, де лапи торкнулися його куртки. 

— Рушаймо, док. Львів чекає на свого самого дивного лікаря. 

— А я колись був Мурчиком, — додав Забіяка, припинивши вмиватися. — Мене бабця з п’ятого поверху скинула. Думала, я приношу нещастя, бо вкрав у неї молочну сосиску. Тепер оце чекаю, поки вона помре, щоб першим зустріти її на тому боці й запитати: “Ну що, стара, де мої сосиски?”

Гліб схопився за голову. У пам’яті була абсолютна пустка. Він знав, як робити розтин, знав латину, знав, що у Вінниці найкраще сало, але не пам’ятав жодного обличчя з минулого. Тільки опік на спині й відчуття, що він щось дуже сильно проґавив.

— Чого я тут, під мостом? — запитав він, розглядаючи свій диплом.

— Консисторія вивантажила, — пирхнув кіт. — Прийшли двоє в білих плащах, поклали тебе тут, як посилку з “Нової пошти”, зверху документи кинули. Сказали: “Живи тепер як усі, Архангельський. Працюй за фахом, вивчай нижчі форми буття”…    

…Так почалося життя Гліба у Львові. Він швидко з’ясував, що квартира на Личаківській справді існує, “Вольво” в гаражі заводиться з півоберту, а на чорній картці ліміт такий, що можна скупити половину площі Ринок.

Він справді пішов і влаштувався у міський морг, бо чомусь був упевнений, що байдикувати йому не дозволять ті, хто залишив картку й документи. Робота була… ненапряжною: тиша, холод і жодних скарг від пацієнтів. Принаймні, так він думав перший тиждень.