Глава 2. Один великий пес і один нахабний кіт  

Собака з котом перезирнулися. 

— Ти той, хто ріже тих, кому вже все одно, — муркнув Забіяка (цей кіт може мати тільки таку кличку, і ніяку іншу, промайнуло в голові у Гліба). — Грошовита професія, якщо знаєш, де шукати золоті зуби. Жартую. Шукай далі… У тебе в пакеті є щось краще.

Гліб запустив руку в пакет і витяг звідти зв’язку ключів з важким брелоком у формі лося. 

Кг-м. 

— Це від квартири. Личаківська, — прочитав він на папірці, приклеєному до ноги сохатого.

— О, Личаківська — це круто, — оцінив кіт. — Високі стелі, багато мишей під паркетом. Схвалюю. 

Що? Яких мишей, та ще й під паркетом? Що це за божевільня?! 

Наступним зі стосу паперів випав техпаспорт. 

— “Вольво” 244, — прошепотів Гліб. — Громіздка, квадратна, стара… але доглянута.

— Звідки ти знаєш, що доглянута? Ти її ще навіть не бачив, — хмикнув Граф.

Гліб завагався. Він справді не бачив машини, але в його пам'яті раптом виникло чітке відчуття: запах старого велюру, який щойно почистили, гарно змащені дверні петлі, які тепер працюють безшумно, і звук двигуна — рівний, як пульс здорової людини. Це було знання, яке просто існувало в його мозку, як і вміння тримати скальпель.

— Я просто…  знаю. Вона в гаражі біля будинку. 

Пес із котом знову перезирнулись, але нічого не сказали. Мовляв, у гаражі — значить, у гаражі. 

На самому дні пакета, у маленькій прозорій кишеньці, лежала вона. Чорна, як безмісячна ніч, пластикова картка. На ній не було ні логотипа банку, ні чіпа, ні імені. Тільки магнітна стрічка і тихе, ледь помітне тепло, яке відчув Гліб, щойно торкнувся її пальцями.

— О-о-о, — Граф підійшов ближче, хилитаючись на великих лапах з боку на бік, і Гліб відчув дивний холод, що виходив від пса. — Це твоя перепустка в світ, де офіціанти не плюють у каву. Вона бездонна, хлопче. Навіть не питай, звідки я знаю. Я бачив, як таку саму клали в кишеню одному чоловіку в білому, який привозив тебе сюди.

— Якому чоловіку? — Гліб різко підняв голову.

— Красивому. Дуже… еее… гарному як для Львова, — облизнувся Забіяка. — Він сказав: “Тут вистачить на всі його дурниці”. А потім пішов, просто розчинившись у тумані біля колій. Хоча, може, мені здалося. Я тоді був дуже голодний.

Гліб притис картку долонею. У пакеті більше нічого не було. Ніяких листів, пояснень чи фотографій близьких. Тільки диплом, документи на квартиру, машину і, що взагалі не зрозуміло, банківська картка з грошима. Повний набір для нібито безбідного життя, яке йому видали, як стандартну уніформу.

— Ну що, Глібко Гавриловичу, — Граф вмостився на лапи, — досить сидіти під мостом. Поїхали на Личаківську. Я чув, там біля твого будинку є чудовий смітник з кістками, а у твоїй “Вольво” якраз вистачить місця для одного великого пса і одного нахабного кота. 

Гліб подивився з одного на другого і в його мозку знову з’явилося дивне питання, якого там нібито не повинно було бути: чому вони розмовляють? Чи він живе у світі, де всі тварини говорять людською мовою? Він потер обличчя, намагаючись змити відчуття липкого жаху, але долоні відчули лише холодний піт. 

— Зазвичай люди в такий момент або вже лежать на моєму вчорашньому місці в морзі, або дуже сильно зловживають абсентом на Вірменській, — не витримав пес.

— Стривайте, — проковтнув він клубок у горлі. — Тут, у Львові, всі пси обговорюють нерухомість, а коти цитують Фрейда, чи я просто якісно збожеволів ще до того, як опритомнів?

Забіяка пирхнув і почав інтенсивно вичісувати задньою лапою прозоре вухо, яке при цьому навіть не ворухнулося.