Розділ 23. Гліб. Його персональне чистилище              Глава 1. Живучий, але дурний як сало без хліба…  

Минуле, Поверхня, Львів   

— Чуєш, мужик, ти тільки не нервуй сильно, але в тебе зі спини щось капає. І це не кава й не молоко, — прохрипів хтось у нього над самим вухом. 

Зі спини… капає? Яка кава? Яке молоко? Що за маячня?! 

Гліб розплющив очі й відразу зажмурився від різкого світла, що пробивалося крізь іржаві конструкції якогось мосту. Голова гула так, ніби по ній на повній швидкості проїхався старий трамвай, а в роті чомусь тримався стійкий присмак горілої міді. 

Що з ним сталося? І де він зараз взагалі? Чому він такий брудний і що це за шмаття на ньому? Голову прострілило купою питань, проте скільки він не думав, не зумів там знайти жодної притомної відповіді, котра б прояснювала для нього бодай щось. 

— О, очуняв. А я казав, що він не здох, — озвався другий голос, тонший і неймовірно нахабний. — Янгольська порода, вони живучі, хоч і дурні, як сало без хліба.

Гліб сів, відчуваючи, як сорочка прилипла до лопаток, тому що там справді було щось вологе й липке. Біль у спині був такий, наче йому тупим консервним ножем вирізали шматок душі, діставшись до неї саме зі спини. Він повільно озирнувся й на мить завмер. 

Ні, він ніколи не боявся собак! Але погодьтеся, якось не зовсім приємно, коли ти тільки приходиш до тями, і на тебе дивиться таке… Гліб навіть відразу не знайшов слів, щоб описати те, що він побачив. 

Навпроти нього, на купі старого ганчір’я, сидів величезний, як добряче теля, кудлатий пес — суміш ірландського вовкодава з чимось дуже породистим, але вже безповоротно втраченим. 

Поряд із ним, вилизуючи бруднющу лапу й тріпаючи надірваним вухом, яке трималося на чесному слові й шматку шкіри, вмостився облізлий рудий кіт. Котяра мав такий вигляд, ніби пройшов три світові війни, причому в кожній брав участь особисто.

— Ви… розмовляєте?! — ледь видавив Гліб, намацуючи поряд пакет. 

— Ми-то говоримо, навіть заспівати можемо на два голоси, якщо гарно попросиш, — філософськи зауважив пес, якого за життя, очевидно, звали Графом. — Питання в тому, чого ти нас чуєш. 

Гліб сіпнувся, відповзаючи від кудлатого чудовиська, яке щойно видало цілком логічне речення людською мовою. Рука знову наткнулася на цупкий пластиковий пакет. Пальці мимоволі стиснули його, наче це був єдиний якір у реальності, де собаки розмовляють людською мовою, а коти їм асистують у цьому театрі абсурду. 

— О, дивись, Графе, воно почало шелестіти, — зауважив кіт, по-ледачому перекинувшись на інший бік. — Зараз почнеться найцікавіше: стадія “хто я і де мої гроші”.

Гліб, ігноруючи коментар вусатого, тремтячими руками відкрив пакет, ледь не зламавши защіпку. Ні, він не боявся, він просто справді не міг зрозуміти, що відбувається. 

Зверху лежала така само цупка папка.

— Це твій диплом, — констатував Граф, низько нахиливши голову, аж його волога прозора ніздря майже торкнулася заламінованого паперу. — Вінницький національний медичний університет. Архангельський Гліб Гаврилович. Звучить солідно, хоча Гаврило — це якось дуже… по-сільському для такого обличчя. Але ж батьків не вибирають… Чи таки вибирають? 

— Патологоанатом, — здивовано прочитав Гліб, і в його голові на мить спалахнула латина, назви м’язів і карти розтину, хоча він не міг згадати жодного дня навчання в цьому університеті, як і в будь-якому іншому. — Я… я лікар?