Глава 9. “Кажи, куди йдемо й кого треба бити…”  

Наступної миті перед очима з’явилася Кармілла, яка впала перед ним на коліна, обхопивши руками, її сльози й благання: “Врятуй її, янголе!” А ще через мить він зрозумів, що повинен зробити, і його крила знову розправилися й засяяли сніговою білизною з ледь помітним нальотом голубизни. 

— Азаро, чуєш? Я хочу з тобою познайомитися! — буркнув він під ніс, намагаючись звикнути до забутої ваги за спиною. — Того… вже йду. Сподіваюсь, не спізнюся, бо тоді Люціану повний безповоротний гаплик, як каже… мій керівник у морзі. 

Він поправив светр, який тепер дивно тиснув у лопатках, і додав уже зовсім тихо, по-людськи: 

— І за Карміллою теж заскочу. Бо лізе куди не треба, навіжена… Пропаде ж без нагляду.

Гліб зробив крок у найтемніший куток моргу, там, де тіні були найгустішими. Він більше не відчував перед ними навіть крихти страху — тепер це була просто його стихія. Повітря навколо нього на мить згустилося, як молочний кисіль, яким його пригощала одна з колег, обіцяючи, що це дуже смачно, а в наступну секунду він уже вдихав зовсім інше повітря: солодкувате, просякнуте ладаном і пекельними парфумами коханої демониці. 

Що? Він сказав “коханої”?! Але… це зараз не на часі, він розбереться зі своїми почуттями потім. І… він же її ненавидить. 

Гелларіель озирнувся й зрозумів, що потрапив за вказаною адресою. Вітальня її особняка виглядала так, ніби він випадково завалився в гості до англійської королеви, прихопивши з собою запах моргу й пару обвуглених крил. Ну, вже не обвуглених, але відчуття було саме таким. 

Антикварні крісла, витончені дрібнички на полицях і важкі штори — усе це настільки не пасувало до його затяганого светра, що він мимоволі підібгав пальці в черевиках, щоб не натоптати на дорогому килимі.

На камінній полиці серед кришталю помітив невелику фотокартку у стильній рамці. На ній Кармілла… його Кармілла тримала на руках немовля, яке мало волоссячко чудернацького кольору. Його чорні, як вороняче крило, пасма перемішувалися з Кармілиними платиновими…. 

Гелл обережно торкнувся пальцем обличчя дитини на фото.

— Вибач, що я так забарився, мала, — прошепотів, майже не розтуляючи губ. 

У голові більше не дзвеніло від пафосних промов про світло й темряву. Лишилася тільки концентрована злість батька, у якого вкрали вісімнадцять років життя. Він не збирався трощити меблі чи виривати двері з петлями. На це просто не було часу.

Він опустився в крісло, яке під його янгольською вагою жалібно скрипнуло. Гелларіель знав: Діана зараз десь на під’їзді, напевно, витискає з машини максимум і подумки кляне його за те, що він так раптово щез. Але він просто не міг інакше — йому треба було вдихнути холодного повітря моргу, щоб не спалахнути прямо в неї в кабінеті.

Янгол заплющив очі й прислухався до вечірнього міста. Десь там, за шарами бетону й пекельного вогню, була Азара. Його донька. І він знав, що коли Кармілла нарешті влетить у цю кімнату, він не буде сперечатися чи з’ясовувати стосунки. 

Він просто підведеться і скаже: “Я тут. Кажи, куди йдемо й кого бити”. 

…Раптом на вулиці біля двору завищали шини, а через мить у вітальню увірвалася Кармілла. 

— Янголе, якщо тебе досі немає у моєму домі, я вб’ю тебе особисто, — прошипіла вона. — Навіть не дивлячись на те, що ти мені потрібен як повітря…