Глава 8. “Тільки спробуй не прийти до лаври, янголе!” 

Тоді в його очах на мить промайнув той самий Гліб — вразливий, приголомшений, збентежений власним тілом, яке зрадило всі небесні обітниці заради її рук. А потім… потім він просто щез. Спалахнув і випарувався, залишивши після себе лише запах свого клятого озону, від якого у неї завжди паморочиться в голові, і присмак солі на її губах.

Щоправда, він спитав, де її шукати, і вона кинула: “Особняк біля Лаври, ти його знаєш”. Всі демони пекла, як же це зараз звучало безглуздо! Вона дала йому адресу, як якомусь кур’єру, замість того, щоб вчепитися в його светр і не відпускати.

“Він пішов на твою війну, — холодно констатував розум психотерапевта. — А ти для нього тепер — або головний трофей, або головна причина його падіння. Ну, або нікуди не пішов, що теж цілком можливо”.

Діана… ні, таки Кармілла різко схопила сумочку, навіть не глянувши у дзеркало. Їй було байдуже на розмазану туш і розпатлане волосся, хіба що свої ріжки встигла сховати за ілюзією невидимості. Зараз вона була просто матір’ю, у якої викрали дитину, і демоницею, яка вперше в житті не знала, чи повернеться до неї той, кого вона нарешті навчила кохати.

— Якщо ти вирішиш бути героєм-одинаком, Гелларіелю, я особисто знайду спосіб повернути тебе на небо, щоб знову звідти скинути, — змією прошипіла вона, виходячи з кабінету.

Доктор Ашшр майже пробігла повз Світлану, яка все ще намагалася порозумітися з пацієнтами, яким скасували прийом. Власниця клініки не стала чекати на ліфт — швидше вниз по сходах, на парковку, в теплий затишок своєї автівки. Їй треба було додому. Туди, де пахне ладаном з монастирських дворів, і до цього запаху, як не дивно, вона давно звикла, і де вона колись мріяла бути з ним просто… просто людьми.

Кармілла розуміла: він зараз десь там, між моргом і небесами, збирає себе по шматочках. А час невблаганно спливав. Люціан не чекатиме, поки батько Азари закінчить аналізувати свою внутрішню драму. Якщо Гелл вирішить, що він повинен врятувати доньку сам, щоб “очиститися” від впливу демониці, вони програють обоє. Бо в цій жорстокій грі самотність була найкоротшим шляхом до поразки.

Заводячи двигун, вона прошепотіла, ковтаючи непрохані сльози, що давно змили і макіяж, і залишки демонічної гордості роду Ашшр: 

— Тільки спробуй не прийти до Лаври, янголе. Тільки спробуй.

…Тим часом Гліб у морзі підняв голову й витер спітніле чоло тильною стороною долоні, залишивши на шкірі брудний слід. Погляд мимоволі зачепився за каламутне скло шафи з реактивами. Те, що він там побачив, не скидалося на галюцинацію від недосипу, хоча дуже хотілося б.

За його плечима, прямо поверх старого робочого светра, важко ворухнулося щось величезне. Це були крила — обпалені, обскубані, заляпані брудом київських зимових вулиць і пилом моргу, але прекрасні, як усе, що щойно народилося. 

Через те, що він не міг знайти собі місця й визначитися зі своїми подальшими діями, його крила, які у її кабінеті вибухнули за його спиною сліпучою білизною, зараз скидалися на старий пошматований стяг, крізь дірки в якому раптом почало пробиватися нестерпно яскраве золото. Видовище було водночас величним і безглуздим на тлі кахлю й банок з формаліном. 

Ще хвилину він мовчки вивчав ці крила, які вісімнадцять років тому у нього виривали з м’ясом, припікаючи живу рану, з якої рікою лилася його янгольська кров, небесною печаткою забуття. А наступної миті…