Глава 7. Коли світ котиться під три чорти…   

— Консисторія, до речі, так і не вирішила, що з тобою робити. Половина вважає, що ти — герой-мученик, інша половина — що ти просто хтивий дурень. На небі нічого не змінилося, Гелле. Все так само стерильно, нудно і всі ходять з виразом обличчя, ніби щодня жеруть лимони заради загального добра. Твоє покарання там сприйняли як… ну, як поганий приклад для молоді. Тобі навіть премію за вислугу років анулювали.

— Мені плювати на премію, — Гліб зробив крок вперед, і під його черевиком тріснув бетон. — У мене там донька. Вона у Люціана. У цього хтивого збоченця, якого Старий зробив князем, щоб йому ніхто не заважав правити з тіні. 

— Ми знаємо. Весь верхній офіс у курсі, але всі удають, що це просто сімейні справи демонів, а Люцифер, ти й сам знаєш, завжди був з прибабахом на всю голову, зате геніальний, — Баракіель підійшов ближче, і Гліб відчув від нього запах озону — такий чистий, аж нудно. — Твій світловий код зараз почне прориватися крізь цю людську шкурку. Це лише питання часу, коли ти спалиш цей морг разом із собою. Твій янгол випалює твою людину. 

— Та нічого не буде. Я… давно навчився все балансувати, ще до цього всього. І… я вирву її у Люціана. А потім… робіть що хочете.

— Ти все одно залишишся вигнанцем, Гелле. Назад не візьмуть. Ти назавжди застрягнеш десь посередині — занадто світлий для пекла, занадто брудний для раю. Будеш таким собі вічним патологоанатомом світобудови.

— Це і є мій дім, — Гліб кивнув на брудні стіни. — Тут принаймні ніхто не вдає, що все добре, коли дитина в біді.

Баракіель ледь помітно зітхнув — здається, йому було навіть трохи шкода друга. Потім він просто розчинився в повітрі, залишивши після себе запах дорогого небесного парфуму (озон, той самий озон, тільки сім разів очищений!) і абсолютної самотності.

…Кармілла, яка поки так і була у своєму кабінеті в клініці, вже майже збиралася йти на штурм офісу Люціана у пекло сама, плюнувши на те, як це потім позначиться і на ній самій, і на її демонічній кар’єрі. Дідьку під хвіст таку кар’єру, якщо може постраждати її дитина! 

“Ей… Залиш у спокої мій хвіст! Він тобі чим завинив?! — пролунав у її голові голос того, кого вона так необачно згадала. — І заспокойся! Поки у мене все під контролем”. 

“Діду, у тебе завжди все під контролем, а потім доводиться розгрібати наслідки! — не витримала Кармілла. — Твій онук — він… він…” 

Та поки демониця шукала влучний епітет, яким хотіла нагородити князя пітьми, поряд з Дідьком пролунало смачне “Брямсь!”, а потім — ніби вибух зіпсованого артефакта, а сам Дід просто щез з їхнього “ефіру”. 

“Діду, що у тебе там сталося?!!” — не витримала Кармілла, метаючись по кабінету й згрібаючи в кулак залишки волі, щоб зрозуміти, з чого розпочати, та Дідько більше не відповідав. 

Потім зупинилася посеред кабінету, важко спираючись руками на стіл. Її дихання поступово вирівнювалося, але серце все ще калатало об ребра, наче загнаний у клітку демон. Це “Брямсь!” у голові Дідька було останньою краплею. Коли навіть у пекельних князів починають вибухати артефакти, це означає лише одне: світ котиться під три чорти швидше, ніж вона встигає підібрати шпильки з підлоги.

— Де ж ти, янголе мій недороблений? — шепотіла вона сама до себе, розгублено дивлячись на порожнє крісло, де якихось двадцять хвилин тому сидів Гліб, котрому вона допомогла повернути його Гелларіеля.

Вона згадала, як він дивився на неї після того, що сталося між ними на цьому самому дивані, який стояв упритул до її робочого стола. Це був не секс переможця чи тріумф зваби. Це був відчай двох потопельників, які намагалися надихатися одне одним перед тим, як піти на дно.