Глава 6. “Ти тепер помилка системи…”  

…Гліб же тим часом матеріалізувався у морзі. Йому треба було прийти до тями. Формалін, запах хлорки й звичний гул холодильних камер — це була його реальність. Він повільно пішов між каталками, намагаючись не збожеволіти від того, що тепер бачив не просто “біологічний матеріал”, а чергу на вихід.

На четвертому столі лежала Марія Іванівна, вчителька молодших класів. Вона ніяк не могла вгамуватися, мацаючи свою синю кофту в пошуках ключа від кабінету. Гліб зупинився поруч. 

— Маріє Іванівно, заспокойтеся. Ключ у завуча, а уроки на сьогодні скасували. Йдіть уже, — тихо сказав він. 

Голос резонував так, що скальпелі в лотку жалібно дзвякнули. Тінь вчительки здивовано кліпнула і розтанула, залишивши в повітрі слабкий запах шкільної крейди.

На сьомому столі метався хлопець після ДТП, який був клубком суцільного гніву, червоний і липкий. Він люто намагався дотягнутися до смартфона, який лежав у пакеті з речами. 

— Не дзвони їй, — жорстко кинув Гліб. — Ти тільки налякаєш її своїм хрипом. Вона знає, що ти не винен. Просто лягай і спи. 

Хлопець застиг, поглянув на Гліба з таким виразом, ніби той був головним прокурором всесвіту, і миттєво згас, наче в його душі вимкнули лампочку.

Останньою була жінка на першому столі. Вона просто сиділа на краєчку своєї каталки, бовтаючи ногами, і чекала. 

— Чого ти тут застрягла? — запитав Гліб. 

— Хотіла дізнатися, чи вартий був весь той цирк з коханням витрачених нервів, — беззвучно відповіла вона. 

— Вартий, — відрізав Гліб, згадуючи Карміллу. — Навіть якщо потім згораєш живцем, однаково вартий. 

Жінка хмикнула, підморгнула йому і розчинилася в сірості моргу.

Гліб,обвівши каламутним поглядом приміщення, вчепився у край металевого столу. Його ковбасило. 

“Вона тебе підставила! Вона звабила тебе, як останнього лоха, щоб ти зрікся неба!” — волав у ньому Гліб-патологоанатом. 

“Але ж як це було круто, га?” — відгукувався Гелларіель, згадуючи жар її тіла в катакомбах. 

“Люціан тепер тримає твою доньку, намагаючись трахнути, ідіоте! Кіру! Чи Азару!” — цей голос перекривав усе, змушуючи його стискати зуби до хрускоту.

— Ну і вигляд у тебе, Гелле. Як у вживаного автомобіля після лобового зіткнення, — пролунав від вікна знайомий в’їдливий голос.

На підвіконні, поміж банок з аналізами, сидів Баракіель. Колись вони разом патрулювали Східні межі. Баракіель виглядав як завжди: чисто-білий плащ (який він якимось дивом не забруднив об брудне підвіконня) і вираз обличчя людини, яка знає, що вона краща за всіх, але занадто вихована, щоб про це казати. 

— Ти? — Гліб випрямився. — Прийшов знову стерти мені пам'ять? Спробуй, я тобі цей білий плащ у дупу засуну.

— Ой, як грубо. Земне життя тебе не прикрасило, — Баракіель зістрибнув на кахель, оминувши калюжу незрозумілого походження. — Ми не маємо права на повторну процедуру. Ти тепер, якщо хочеш, — офіційна помилка системи. 

Гелл криво усміхнувся, сплюнувши у попільничку, яка стояла на столі, але нічого не сказав, вирішивши послухати, що йому скаже той, хто колись стояв з ним плече в плече. Хіба що подумав про те, що оця помилка системи ще може зіграти йому в плюс, але про це потім…