Глава 5. Янголи ніколи не кидають дітей…    

Діана повільно опустилася на підлогу прямо там, де секунду тому стояв він, і вперлася потилицею в холодну обшивку дверей. Одяг, який був на ній до “того”, так і валявся біля дивана, дорогі туфлі відлетіли вбік, але їй було байдуже. 

Психотерапевт у ній звично намагався ввімкнути режим аналізу: класична реакція на розрив прив’язаності, гіпертрофований прояв незавершеного гештальту. Але інша її частина — та сама Кармілла, яка колись проміняла відносний спокій пекла на божевілля кількох паризьких ночей — хотіла просто вити пораненим звіром.

Вона ж бо знала всі механізми захисту. Вона роками розповідала клієнтам про емоційні межі й необхідність сепарації, а сама щойно вчинила як останній дилетант: встромила йому в потилицю голку з пам’яттю, вивалила правду про доньку і чекала, що він… що? Що він підхопить її на руки і подякує за вісімнадцять років брехні? 

Ну, хай не вона винна у цій брехні, але ж причиною була саме вона. 

— Яка ж ти ідіотка, Ашшр, — прошепотіла Діана, затуляючи обличчя руками. — Ти думала, що контролюєш цей хаос, а насправді просто підпалила гніт і здивувалася, коли стався вибух.

Її професіоналізм зараз здавався їй дешевою біжутерією. Вона гралася у богиню в цьому кабінеті, а справжній Бог (ну, або його колишній спецпризначенець) щойно розмазав її его об стінку одним лише поглядом. 

Найбільше допікало не те, що він пішов. Допікало те, що вона знову відчула себе тією самою закоханою як кішка навесні демоницею, яка заглядає в очі янголу, сподіваючись побачити там хоч крихту прощення за те, що вона — це вона.

Вона згадала, як він дивився на неї перед тим, як зникнути. Там не було ненависті. Там було щось набагато гірше — усвідомлення. Він нарешті побачив її не через призму своїх снів чи її маніпуляцій, а такою, якою вона є: справжньою демоницею Ашшр, яка заради свого кохання готова зруйнувати чужий спокій, чужу віру і навіть цілий всесвіт.

— Ти хотіла, щоб він згадав? — Діана гірко всміхнулася, відчуваючи, як по щоці повзе крапля туші. — Вітаю. Тепер він згадав усе. І тебе теж.

Вона стиснула кулаки, відчуваючи, як десь під шкірою, у глибині її єства починає пульсувати демонська лють. Це самокопання було розкішшю, якої вона не могла собі дозволити. Азара десь там, у Люціана. Гелларіель десь там, у своєму особистому пеклі пам’яті. А вона сидить на підлозі власної елітної клініки і жаліє себе.

Тож Діана, згадавши, що не має права на ці сльози, бо не має часу, різко підвелася, ігноруючи тремтіння в колінах. Контроль — це ілюзія, вона це вже зрозуміла. Але воля — це факт.

— Гаразд, янголе, — вона витерла обличчя рукавом піджака, остаточно псуючи дорогий образ. — Ти можеш бігти куди завгодно: в морг, у небуття чи до своїх на сповідь. Але ми обоє знаємо, що ти повернешся. Бо ти такий само хворий на це кохання, як і я. Просто тобі треба трохи більше часу, щоб це визнати.

Вона підійшла до дзеркала, подивилася на своє розпатлане відображення і вперше за багато років відчула не страх перед майбутнім, а дикий азарт. Її карти були на столі. Тепер черга за ним. Вона знала, що він мусить зробити власний хід. 

Хоча б тому, що її звістка про наявність у нього доньки зачепила його навіть більше, ніж той факт, що вона колись сказала йому про своє кохання. Бо діти у янголів — це дуже велика рідкість. А якщо ці діти ще й напівдемони, то й узагалі щось неймовірне… І янголи ніколи не кидають своїх дітей. Навіть якщо вони їх не планували й не чекали.