Глава 3. Смак життя, що солодший за рай…    

Його прострілило диким некерованим бажанням, пекельною жагою, яка не мала нічого спільного з янгольською суттю. Це був голод істоти, яку позбавили всього, крім пам’яті про один дотик.

— Досить розмов, — голос його став низьким, як тоді, в катакомбах, і від цього звуку в Діани по спині пробіг такий мороз, якого не міг спровокувати навіть крижаний вітер неба.

— Глібе, ти мене лякаєш… — Діана справді відчула якийсь первісний страх на глибинному рівні, бо поряд з ним чомусь забувала про свою демонічну суть, але не зробила ні кроку назад. 

Навпаки, вона подалася вперед, відчуваючи, як повітря між ними починає накалятися. 

— Ти ж не збираєшся просто так піти після всього, що згадав і про що дізнався?

Він замість відповіді різко клацнув пальцями. Важкі двері кабінету зачинилися на всі засуви й замки, відрізаючи їх від світу, який існував поза цим кабінетом. Одночасно в коридорі вимкнулося світло, а на саме приміщення впала болюча тиша, яку порушувало лише його переривчасте дихання. 

Гліб зробив плавний крок до неї, і в цьому русі вже не було нічого від втомленого чоловіка, який прийшов сьогодні до психотерапевта з купою своїх тарганів, які давно вимостили у його голові затишне кубло. Тепер він дивився на неї не як на психіатра чи ворога, а як на жінку, яка колись вкрала його у раю, і за яку він зараз був готовий заплатити будь-яку ціну. 

Поглядом він буквально роздягав її, змішуючи лють із таким відвертим бажанням, що Діана відчула, як її власна демонська суть відгукується гарячою хвилею десь унизу живота.

Гелларіель зробив ще один крок і різко схопив Діану за плечі. Його пальці вп’ялися в тканину її піджака. Він нічого не казав, просто жорстко притис її до себе, зминаючи губи поцілунком, який більше нагадував покарання, котрого не можна уникнути, прокусивши нижню. Тож вони обоє тепер насолоджувалися смаком її крові, ароматом грози і їхнього спільного давнього гріха. Діана знала, що коли він про все дізнається, легко їй не буде, але не очікувала, що той, кого вона досі кохала, наче він був її особистим прокляттям, накинеться на неї як хижак.

Він же кинув її на шкіряний диван, той самий, на якому пацієнти роками виливали свої жалі. Тепер цей диван став місцем її солодкої, хоч і не зовсім очікуваної капітуляції, від якої вона не відмовилась би навіть під страхом смертної кари.

— Гелларіелю… — видихнула вона, коли він почав зривати з неї одяг. 

Тепер у її очах не було страху, тільки той вогонь жаги, який горів у ній останніх вісімнадцять років, випалюючи навіть натяки на можливі стосунки з іншими.

Це була жорстка, майже первісна близькість. Ніякого пафосу про єднання стихій, тільки гаряча шкіра, одяг, що тріщав по швах, і його сильні руки, що тримали її так, наче він збирався забрати “подружній борг” за всі минулі роки. 

Гелларіель діяв із якоюсь лютою, майже відчайдушною жадобою. Він втискав її у стіл, не звертаючи уваги на папки, що летіли під ноги, і в кожному його русі, у кожному поцілунку, що жалив її як оса, вихлюпувалася вся його накопичена злість на те, як довго він був позбавлений цього відчуття, і вся його дика, справжня любов до цієї нестерпної демониці. 

Це справді було схоже на спробу за ці хвилини надолужити кожен день, проведений нарізно. Діана відчувала, що зараз він не просто бере своє — він нарешті дозволяє собі відчути смак життя, якого його так старанно намагалися позбавити, і цей смак був для нього солодшим за будь-який обіцяний рай.