Глава 2. “На небі завжди все знають, але не втручаються…”   

Кожен його подих, кожен рух… ставав усе різкішим, а він сам тепер скидався на величезного хижака, який розмірковує, коли зробити обманний крок, щоб напасти на своїх ворогів. 

Вона підвела очі й уже розкрила рота, щоб відповісти, та Гелларіель перебив. 

— Хоча що я питаю… На тебе, звісно. Така ж вредна й зухвала, раз примудрилася потрапити в лапи Люціана. Сама пішла в пастку? Чи вирішила погратися з вогнем, як любить робити її мати?

Діана, яка все ще намагалася тримати маску власниці престижної клініки, хоча її пальці до білизни впивалися в обивку крісла, ледь помітно всміхнулася. Ця посмішка була болючою, майже гіркою.

— Ні, Гелларіелю. Азара схожа на нас обох. Це якась біологічна аномалія, вищий жарт Творця, над яким зламали б мізки всі генетики світу, — вона зробила малесенький крок до нього, ніби сама ще не вірячи, що ось він, зовсім поруч, і не безпаметний Гліб, з яким можна було тільки випадково перетнутися у кав’ярні чи якомусь торговому центрі, а її коханий янгол, почуття до якого так нікуди й не зникли. — Коли дивишся на неї й думаєш про мене — бачиш демоницю, мої очі, мій вигин губ, мою схильність до іронії. Але варто подумати про тебе, про твоє прокляте світло — і вона стає твоєю дзеркальною копією. Вона — як призма, що показує тому, хто дивиться, його власну суть.

Вона хотіла додати щось про її характер, але в двері кабінету делікатно, проте наполегливо постукали.

— Діано Олександрівно? — пролунав голос Світлани, яка сьогодні була на ресепшені. — Вибачте, там наступний клієнт прийшов на свій час, каже, що ви обіцяли його прийняти… І ще привезли замовлення на нові антидепресанти, потрібен ваш підпис.

Діана повільно глибоко вдихнула, подумки рахуючи до трьох. Усередині неї Кармілла вже малювала картини того, як вона повільно підсмажує Світлану на рожні, але доктор Ашшр змусила себе згадати про власний професіоналізм. 

— Світлано, я зайнята! У нас важкий випадок, кризова терапія! — крикнула вона, намагаючись, щоб голос не здригнувся. — Перенесіть його на завтра. Підписи — потім! І не смій більше переривати сеанс!

За дверима почувся розгублений голос ресепшіоністки й кроки, що віддалялися. Діана знову подивилася на свого пацієнта, який сьогодні перестав ним бути. 

— І Люціан не знав? — він продовжив розмову так, наче їх ніхто не переривав. — У пеклі дозволили тобі просто… виростити таку дитину? Тобі, одній з Ашшрів?

— Ніхто не знав, крім Дідька лисого й Азазеля. Мій дід екранував Азару в цитаделі Ашшрів, коли ми з нею переходили туди, а Дід закрив її такою завісою, що навіть сам князь пройшов би мимо й не відчув аномалії. Ми тримали це в абсолютній таємниці. Вона росла між світами, Глібе. Вона знає пекло, але вона любить це людське місто. 

— Ну, я думаю, на небі знали, — Гелларіель відвернувся до вікна. Мокрий сніг налипав на скло, перетворюючи світ за вікном на сіре марево. — Вони завжди знають. Просто гралися в свою улюблену гру, тобто мовчки спостерігали, чекаючи, що з того вийде. Дивилися, куди виведе цей “дефект”. Там, нагорі, діє вищий механізм, Кармілло. Він диктує правила і небу, і пеклу. Ми з тобою — просто інструменти, якими зіграли брудну ноту. А що сталося зараз? Мою доньку віддали на розтерзання Люціану через їхню “невтомну мудрість”?

Він знову подивився на неї, похитуючись від того шторму, що зараз вирував у його голові. Янгол ненавидів її — за ту ніч, за свій крах, за вісімнадцять років у морзі серед трупів. І водночас він хотів її так сильно, що в кабінеті почали потріскувати плафони. Він… її… хотів.