Розділ 22. Гелларіель. Муки вибору            Глава 1. “На кого вона схожа?!”  

Теперішнє, Поверхня  

Просторий і завжди чистий кабінет Діани Ашшр у клініці смердів так, ніби в ньому щойно замкнуло стару проводку. Взагалі-то легені патологоанатома звикли до всього — від формаліну до дешевого тютюну, але зараз вони наче намагалися вдихнути розпечене сонце. 

Гліб стояв посеред цього ретельно продуманого простору його особистого психотерапевта, важко дихаючи. Його пальці, якими він щойно стискав долоні Кармілли, ледь помітно світилися, і це золотаве марево кумедно конфліктувало з плямами від кави на його старому светрі, який він навіть не подумав змінити на щось більш пристойне.

— Глібе… — вона зробила крок, і в її очах було стільки надії, що йому захотілося зажмуритись. — Ти як?

Він… мовчав, намагаючись зібратися з думками, яких раптом стало забагато і які розбігалися в усі боки одночасно, навіть не роблячи спроби вибудуватись у чітку структурну лінію, яка б прояснила, що насправді відбувається. Ні, він, звісно, все розумів, проте світ його настільки змінився, що йому важко було сприйняти все саме людською частиною розуму, який заперечував саму можливість того, що розповіла йому Діана… ні, таки Кармілла.  

Бо це було просто неймовірно. Бо такого не могло бути. Не могло, і крапка! Подумати тільки! Усі його сни, як з’ясувалося, не зовсім сни або, що більш ймовірно, й зовсім не сни, а фрагменти його особистої пам’яті.  

Стоячи посеред кабінету, він дивився, як повітря навколо нього тремтить, наче над розпеченим асфальтом у липневий полудень. Різкий запах озону, який він раніше відчував лише у фрагментарних снах, тепер наповнював легені з кожним вдихом, витісняючи звичний, уже майже рідний запах антисептика, горілої проводки й дорогого парфуму Діани. 

Він дивився на свої руки — міцні довгі пальці, якими він ще вранці звично й холоднокровно різав людську плоть у морзі. Тепер він бачив під шкірою золотаве сяйво ефірних жил, що пульсували в ритмі з його роздратованим серцем.

Пам'ять поверталася не як повноводна ріка, на що можна було б сподіватися, а як серія вибухів різної сили. Вона била під дих, вириваючи з м’ясом шматки його затишної людської свідомості. Гліб Архангельський, патологоанатом одного з міських моргів, помирав у корчах, а на його місці прокидався небесний воїн, що бачив народження  загибель зірок. І це було не просто боляче, це було нестерпно. Але він знав, що мусить витерпіти.  

— Отже, у нас донька… — повільно протягнув він, наче перекочуючи на язиці саме слово “донька”, котре досі було для нього чимось абстрактним, а тепер перетворилось на пекучу конкретику. 

Голос Янгола втратив людську м’якість. Тепер він мав металевий відтінок, наче звучав одночасно з небесної висоти і з-під кам’яних плит землі. 

— Дитина, яка з’явилася у результаті того, що консисторія називала актом “найвищого осквернення”. 

Він різко повернувся до Кармілли. У його погляді змішалася крижана ненависть за вісімнадцять років життя фактично у стані овоча й дика, зовсім не янгольська образа на своїх. На тих, хто вирвав йому крила, а потім мовчки спостерігав, як його дитя росте в тіні пекла.

— На кого вона схожа? — запитав Гелларіель, роблячи крок до неї. 

Перш ніж відповісти, Діана спробувала посміхнутись, та її посмішка чомусь була більше схожа на гримасу болю. Зустрівшись із ним поглядом, вона зрозуміла: її янгол чекає на вілповідь…