Глава 3. Випадкова зустріч з Глібом 

…Вечорами, коли живіт ставав особливо важким, вона починала згадувати. Спочатку ті ночі в готелі, а потім, фінальна, у покинутому костелі на поверхні. Як Гелларіель тримав її… як дивився. Як йому було боляче, причому не стільки за себе, скільки за неї… 

Його ніжні обійми, якими вона марила багато років, пахли небом, грозою і тією чистотою, якої ніколи не існувало в Еребусі. Бути в обіймах ворога — це було найвище табу, державна зрада пекла, осквернення прадавньої крові Ашшр. 

Але в ті моменти, коли його губи торкалися її шкіри, Кармілла зникала. Залишалася лише… навіть не демониця… жінка, яка вперше відчула щастя. Це було несамовито — кохати того, хто за законом обох світів мав тебе знищити. “Кохати ворога — це вмирати щосекунди”, — думала вона, притискаючи долоні до живота там, де всередині штовхалася їхня дитина. 

На восьмому місяці вона його таки зустріла. Зовсім випадково. Це сталося біля Лаври. Діана вийшла з машини, щоб просто подихати повітрям біля святинь, хоча Дід суворо забороняв їй наближатися до таких місць. Назустріч йшов чоловік. Це був він, Гліб. Вона його відразу впізнала і ледь не перечепилася за якусь палицю, яку хто кинув прямо посеред тротуару. 

Він виглядав розбитим. Очі, колись небесно-сині, тепер здавалися вицвілими, як попіл. На ньому була проста затерта куртка, у руках — якась господарська сумка, з якої стирчав батон і пакет молока. 

Він зупинився за крок від неї, щоб зав'язати шнурок. Діана бачила кожну зморшку на його обличчі, кожну сиву нитку у його ще зовсім недавно вугільно-чорному волоссі, що було зовсім нетиповим для янгола. 

Колись… колись він був зовсім інакшим, а тепер... Тепер він був просто втомленим чоловіком, який рахує копійки на вечерю. Чи й справді рахує? Вона цього не знала достеменно, а він, поки Діана про це думала, підвів погляд. На мить їхні очі зустрілися. В глибині його зіниць на секунду промайнуло щось схоже на болісне впізнавання. 

— Даруйте, — тихо сказав він, звільняючи їй дорогу. — Просто я в цьому місті живу не так давно, приїхав у… тривале відрядження. Тут гарно, то я й задивився по боках, ледь вас не зачепивши. 

— Нічого, я в порядку… — вона, прикусивши до болю щоку зсередини, змусила себе просто піти далі, навіть не обертаючись.  

Зробивши кілька кроків убік, щоб дати йому пройти, вона відчула, як холодний вітер з Дніпра вдарив у обличчя. У повітрі між ними не було жодної іскри: ні благодаті, ні озону, ні тієї сліпучої високої напруги, яка колись змушувала її шкіру братися сиротами поруч із ним. Від нього пахло найпростішим пральним порошком, чоловічим потом і свіжим хлібом із паперового пакета. Це був повністю чужий чоловік, позбавлений будь-яких спогадів про свої крила, про битви й про ту ніч у костелі, яка перекреслила їхні долі. Вона бачила, як він спокійно пішов собі далі по тротуарній плиці, трохи припадаючи на ліву ногу — звичайна звичка втомленої людини. 

Найстрашнішим було не те, що він її не пізнав. Найстрашнішим було бачити, як легко світ стер із нього серафима, залишивши лише порожню оболонку, якій більше немає діла ні до пекла, ні до раю. 

Вона знала, що він ніби мав бути у Львові. Але… якесь відрядження? “Чому б і ні?!” — знизала вона плечима, констатуючи очевидне: його справді повністю позбавили пам’яті. От чи надовго? Цього Діана не знала… 

Та й блок Діда працював бездоганно: для нього вона могла бути лише якоюсь симпатичною вагітною жінкою, не більше. Діана відчула, як у роті з’явився металевий присмак крові — вона так сильно закусила губу, щоб не вигукнути його небесне ім’я. Дивлячись йому у спину, яка швидко зникала за рогом, Діана завмерла, а її серце пропустило удар. Її хотілося покликати його, зупинити, схопити за руки, розповісти, що під її серцем б’ється серце їхньої доньки… 

Але вона лише міцніше стиснула зуби. Бо він був уже не серафимом, а людиною, яка втратила небо. А вона була тінню, що ховалася від гніву пекла. Його байдужий погляд повернув їй той біль, який вона намагалася забути, але Діана змусила себе думати про те, що не має права нервувати, бо це шкідливо маляті…