Глава 2. Смак генеральського сала з часником 

Вона спеціально сама не вигадувала нічого особливого. Такий варіант, як думала Діана, був чи не найпоширенішим серед людських жінок, то чому б ним і не скористатися?! 

— Він зник у штормі біля берегів Ісландії. Більше в нього немає ні імені, ні прізвища, ні могили. Це все, що вам потрібно знати, Світлано. Йдіть працюйте. Хоча… 

Світлана, почувши вагання у голосі своєї шефині, затримала крок. 

— …запишіть Гліб. Прізвища не буде, дитина носитиме моє… 

Коли двері зачинилися, Діана до болю стиснула ручку. Якби ці людські істоти знали, що батько цієї дитини — серафим, чия благодать могла б випалити всю цю клініку разом із кварталом, вони б збожеволіли від одного лише звуку його імені. Вона відчула, як під шкірою на мить пробігла забута іскра — саркофаг забуття сьогодні вперше ледь помітно здригнувся, реагуючи на її гнів.

Вагітність принесла дивні, майже ганебні для аристократки пекла смаки. Кармілла Ашшр, яка колись дегустувала лише елітні вина й вишукані душі, тепер до нестями хотіла звичайної земної їжі. 

Тож одного суботнього ранку Діана не витримала й поїхала на Бессарабку. Їй до смерті схотілося того самого “генеральського” сала — з м'ясним прошарком, що тане в роті, з часничком і духмяним чорним хлібом. 

— Ось це візьміть, красуне, воно на соломі смалене, — прицмокнув вусатий продавець. 

Діана купила добрий шматок, прихопивши ще й пучок молодого часнику. Повернувшись у машину, вона не втрималася: відрізала скибку, поклала на неї роздавлений зубчик часнику й заплющила очі від насолоди. 

Це було смачно на якомусь первісному тваринному рівні. Вона жувала сало, відчуваючи, як дитина всередині задоволено затихла. 

Навколо вирувало звичайне суботнє життя: жінки торгувалися за свіжий сир, паркувальник голосно лаявся з водієм старого фургона, а в повітрі змішалися запахи солонини, соломи й ще чогось такого, про що вона просто не хотіла думати. Діана сиділа в зачиненому салоні машини, дивилася на свої руки із залишками часникового соку на пальцях і ловила себе на думці, що цей примітивний побутовий побут її більше не обурює. Десь там, у минулому житті, були двірцеві інтриги Еребуса, холодний базальт залів і сувора ієрархія, де за найменшу слабкість платили головою. Тут усе зводилося до простіших речей: вчасно з’їсти щось поживне, зачинити двері на два оберти й стежити, щоб ноги не набрякали під вечір. Смішно й безглуздо для демониці її походження, але саме цей людський дріб’язок давав їй той спокій, якого вона ніколи не мала у пеклі. Дитина всередині штовхнулася у ребро, ніби погоджуючись із такими думками. Вона вже майже розслабилася й збиралася повернути ключ у замку запалювання. 

І раптом її погляд промайнув по натовпу біля входу в ринок. Серце впало кудись у район шлунка. Крізь лобове скло вона побачила високого чоловіка у фірмовому сірому пальті. Рухи були лінивими і водночас неймовірно знайомими. Перед нею був справжній хижак. Валентин… Тобто Люціан. 

Князь пітьми стояв біля квіткового кіоску й прискіпливо вибирав троянди. На мить він повернув голову в її бік, і Діана відчула, як саркофаг забуття навколо неї завібрував від жаху. Вона завмерла, втиснувшись у сидіння, боячись навіть дихнути. 

Люціан на Землі? Тут, у Києві? Він пройшов зовсім поруч із її машиною, обдавши повітря ледь помітним запахом, притаманним лише конкретно цьому вищому демону, та вона дуже добре його знала. Він не озирнувся, що саме по собі було гарним знаком. Блок Діда витримав, проте Діану ще довго тіпало, поки вона на шаленій швидкості гнала машину в бік своєї домівки.