Розділ 21. Діана. Дев’ять місяців у “шкурі” жінки             Глава 1. “Батько дитини — капітан далекого плавання…” 

Минуле, Поверхня  

— Сідайте, Петре, — Діана вказала на крісло навпроти, хоча всередині в неї все стислося від нудьги. — Ви кажете, що чуєте голоси? Спробуйте описати їхню тональність. 

Пацієнт, насправді успішний айтішник, про що свідчила його анкета, дивився на неї очима зацькованого звіра, коли почав щось плутано пояснювати про “шепіт у стінах”. 

Діана слухала, мимоволі аналізуючи: це не шизофренія, просто звичайний дрібний біс-нашіптувач причепився до хлопця через його вічну тривожність. Раніше вона б просто випалила паразита поглядом, але зараз, у “шкірі” людського психіатра, вона лише ввічливо кивнула. 

— Це просто перевтома, — спокійно збрехала вона, не кліпнувши оком, і виписала рецепт на потрібні ліки. — Голоси зникнуть, якщо ви перестанете їх боятися. Пам’ятайте: ви господар свого розуму. Тільки ви, і ніхто інший…  

Вона проводжала хлопця байдужим поглядом, слухаючи, як рипить під його ногами лінолеум у коридорі. Рецептурний бланк під її пальцями був звичайним тонким папером із печаткою, на якій значилося “Психотерапевт Діана Ашшр”. Нічого спільного з магією, звичайна бюрократична формальність, яка давала людям ілюзію контролю. Психіатрія справді виявилася чудовою ширмою. Тут будь-які химерні розповіді про шепіт з кутків, раптові протяги чи власну тривогу легко списували на стрес, перепрацювання й брак сну. Ніхто не шукав джерело проблеми там, де воно насправді ховалося. Пацієнти виходили від неї з рецептами на антидепресанти, переконані, що отримали допомогу, а вона просто прибирала з кабінету чергову порцію дрібної нечисті, яка підживлювалася їхньою щоденною нервозністю. Втім, сьогодні ввечері навіть цей дрібний паразит висмоктав із неї забагато терпіння — нудота підступала до горла разом із виснаженням.

Коли Артем вийшов, Діана дозволила собі зітхнути. Бути людиною означало постійно терпіти цей білий шум чужих дрібних страхів, не маючи права просто клацнути пальцями й навести лад. Для демониці її рівня це було… важко, але вона намагалася впоратися. 

Її нове життя було зручним коконом, виплетеним із брехні й великих грошей. Ця клініка психотерапії, яку Дід оформив на підставних осіб, стала її фортецею. Діана ж була її справжньою власницею — елегантною жінкою з зовсім не жіночим поглядом, про чиє минуле не знав ніхто. 

Співробітники її побоювалися, вважаючи залізною леді, хоча за цією стриманістю відчувалося щось значно небезпечніше за звичайну строгість. Її постава, попри вагітність, нагадувала натягнуту тятиву, і людям це здавалося чимось неприродним.  

Діана мала дивну звичку — вона могла хвилинами дивитися на співрозмовника, не кліпаючи, і в ці моменти здавалося, що вона бачить не людину, а її скелет і всі приховані гріхи. Коли вона підносила до губ свою незмінну чорну каву без цукру, оточуючим ввижалося, що в горнятку хлюпає темна магія або відьомське зілля, яке лише додає їй цієї нелюдської витримки. 

— Діано Олександрівно, — Світлана, її заступниця, обережно зазирнула в кабінет, тримаючи теку з аналізами. — Вибачте… але в анкеті для пологового знову порожньо. Графа “батько”. Ви ж просили підготувати для вас усі документи. Може, ми все ж впишемо когось? Ну, хоча б ім’я… Це ж процедури.

Діана підвела погляд від паперів. Її фіолетові очі, приховані за звичайними коричневими лінзами, здавалося, пропалили Світлану наскрізь. 

— Батько дитини — капітан далекого плавання, — холодно відчеканила вона банальну легенду, якою вирішила скористатися ще в перші місяці.