Глава 5. “Донька? У янгола і демониці?”  

Та одночасно Діана відчула, як у кишені гріється гострий шип. Азазель був правий: зараз вона збиралася зробити йому боляче. Дуже боляче. Вона різко смикнула його на себе, змушуючи нахилитися, і занесла руку за його голову. Янгол, який не очікував такого підступу від тендітної жінки, котра гірко плакала, просто не встиг ніяк зреагувати… 

Її нудило від самої себе, від того, що вона має бути зараз його катом, щоб стати його спасителькою.

— Пробач мені… — прошепотіла вона в самі його губи, і перш ніж він встиг відштовхнути її, з силою загнала кришталеву голку в саму основу його черепа, туди, де під шкірою ховався невидимий шрам від небесного тавра.

Шип спалахнув сліпучим блакитним світлом. Гліб вигнувся в кріслі, його грудна клітка здіймалася, а з горла вирвався нелюдський крик. Це був не біль тіла, як можна було очікувати. Це була агонія пам'яті, що пробивалася крізь залізні двері. 

Діана не відпускала його, притискаючи голову чоловіка до своїх грудей, здригаючись від кожного його конвульсивного руху й ридаючи вже вголос. Вона відчувала, як крізь її власні пальці проходить розряд такої сили, що він мав би спопелити її на місці.

Водночас перед його очима вже проносилися кадри його справжнього життя: сліпуче біле ніщо, суворі обличчя суддів, хрускіт хрящів, коли виривали крила. І очі. Ті самі розкосі, темні, як ніч, очі жінки, яка стояла перед ним тоді, у темних паризьких катакомбах. 

— Кармілла… — видихнув він, і цей голос тепер належав зовсім не патологоанатому Глібу. 

Це був резонуючий голос колишнього небесного жителя. 

Він зсунувся з крісла на коліна, важко дихаючи. Спина янгола під курткою раптом здибилася, наче м'язи під шкірою намагалися знову сформувати крила. Гліб… підняв погляд на неї — тепер він бачив не психотерапевта, яка… проводила сеанси для нього, а демоницю древнього роду Ашшр у всій її темній величі.

— Ну і навіщо… навіщо ти це зробила? — прохрипів він, з болем дивлячись на свої людські руки. — Навіщо повернула мені цей морок? Я майже навчився жити як людина. Я майже забув той біль! Навіщо, Кармілло?! Ти знову хочеш погратися моєю душею?

Діана присіла перед ним на підлогу, і сльози, що вже не зупинялися, обпікали обличчя, перетворивши горду демоницю на закохану жінку й матір, яка прагне врятувати своє дитя. Вона до крові прокусила губу, дивлячись, як він хапає ротом повітря після удару пам’яті.

— У нас з тобою є донька, Гелларіелю, — прохрипіла вона, вчепившись у його тремтячі руки. 

До крові прокусивши губу, вона дивилась на те, як він здригається. Зараз він мав згадати не просто біль вигнання, а те, як вона заманювала його у свої сіті, як він плавився в її обіймах, не знаючи, що за цим послідує. Вона кохала його вічність, але для нього це згадка про солодку пастку, яка коштувала йому неба.

Діана бачила, як його зіниці розширюються, поглинаючи залишки людського Гліба, і як у цьому хаосі народжується щось нове — страшне, світле і нещадне.

Наступної миті він завмер, наче його знову вдарили розпеченим тавром. 

— Донька? — його голос здригнувся. — У янгола і демониці? Це… це неможливо. Це проти всіх законів… 

— Вона існує. Я тоді… просто не встигла тобі сказати, сама тільки дізналась… дві смужки… а тут з тобою таке… Словом, її звати Кіра. Азара — так її називають у нашому світі. Вона — дитя світла і тіні, Глібе. І вона зараз у пастці. Її викрав Люціан, наш князь пітьми. Тримає її у своїй вежі під саркофагом, який я не можу пробити.